Іван Іванович Огієнко - ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

високого наукового рівня, але й повчаючий та цікавий, цінний причинок до української культури й добрий засіб для ушляхетнювання живої української мови" 1.

 1 Slowansky Pzehled (Прага). 1933. № 3. C. 262.

Через багато літ після закриття німецькими властями "Рідної Мови", вже на канадській землі, оцінюючи роль цього часопису в національному пробудженні українців і свою роль у його творенні, Іван Огієнко наголосив: "Сьогодні, оглядаючись на цей тяжкий тернистий шлях "Рідної Мови", спокійно можна сказати: зроблено все, що було в силі людській, щоб чесно й достойно стояти на сторожі слова. Працю докінчить наступне покоління" 1.

 1 Огієнко І. Історія української літературної мови. Вінніпег, 1949. С. 370.

* * *

Серед десятків фундаментальних досліджень Івана Огієнка, присвячених тим чи іншим аспектам функціонування, унормування чи походження української мови, особливе місце посідає "Історія української літературної мови". До написання цієї книги автор ішов десятиліттями, до болю в серці переживаючи несправедливу долю свого народу і його мови, якій історія століттями не давала нормальних можливостей розвиватися і стверджуватися в усіх сферах суспільного життя. Написавши цілу низку різноманітних підручників, посібників, за якими б різні категорії населення могли оволодіти знаннями своєї мови, вчений довго виношував намір створити таку книгу, де б в історичному розрізі показати усьому світові той воістину тернистий шлях, яким пройшла ця мова, доки набула сучасної форми. А ще — на основі глибоко аргументованих наукових досліджень — ствердити її окремішність, самобутність, відмести лженауковість поглядів деяких учених на українську мову як на чиєсь "наріччя".

Взагалі ж, поява цієї етапної Огієнкової праці має свою драматичну передісторію.

Ще в 1918 році Огієнко взявся за створення і видання своєрідного порадника студентам, вчителям, учням і всім, хто бажав самостійно вивчати українську мову. Того ж року у видавництві книгарні Є. Череповського, що видавало переважно україномовну літературу, побачив світ його ґрунтовний бібліографічний покажчик "Українська мова ". В ньому містився перелік усіх виданих книг чи наукових розвідок, що мали бодай найменше відношення до української мови. "Нехай пересвідчаться й недовірки, — акцентував увагу читача в передмові до цієї книги автор, — що мову нашу "вигадано" таки не за останні роки і що праці по вивченню нашої мови почалися тому вже більше 300 років" 1.

 1 Огієнко І. Українська мова. Бібліографічний покажчик літератури для вивчення української мови. К., 1918. 88 с.

Сам покажчик був побудований таким чином, що з нього зримо вимальовувалася структура майбутньої "Історії...". Ось лише деякі назви розділів цього видання: "Оборонці й вороги української мови", "Пам’ятки української мови", "Спор южан c северянами", "Українська мова і її історія", "Мова українська і мова московська", "Чужі слова в українській мові", "Теперішній стан в українській мові", "Описи рукописів в українських архівах".

Дещо пізніше, на основі ретельно досліджених архівних даних, всупереч офіційному мовознавству, вчений сміливо обґрунтовує свою концепцію походження української літературної мови, яка народилася ще в глибоку давнину, задовго до офіційного прийняття християнства. Детально про це він пише в своїх працях "Руські переклади в Херсонесі в 860 році" (1927), "Кирило і Мефодій" (1927), "Повстання азбуки й літературної мови в слов’ян" (1937).

Спробу надати цій концепції твердого наукового підґрунтя І. Огієнко здійснює ще в 1919 році, будучи на посаді ректора Кам’янець-Подільського державного українського університету. Тоді він запросив на роботу до цього закладу свого колегу з Києва, вченого-мовознавця Є. Тимченка. Саме йому ректор і доручив дуже цінну і нагальну, на його погляд, справу: організувати роботу щодо створення фундаментального історичного словника української мови. Ідея базувалася на тому, що українська література, маючи свої писані пам’ятки ще з XI століття (Ізборники Святослава, Остромирове Євангеліє, написи на монетах, чернігівських гривнях), потребувала наукового обгрунтування етимології слів, а відтак і пошуку коренів, першовитоків української мови. Одне слово, слід було ретельно віднайти й пояснити той багатий словниковий скарб української мови, що створив наш народ у пам’ятках письменства з найдавнішого часу до XIX століття.

Віднайшовши потрібні для цієї справи кошти, ректор Огієнко покладає обов’язки укладача такого словника на професора Тимченка. І той гаряче взявся за роботу: протягом року було виписано і систематизовано понад тридцять тисяч карток. Весною 1920 року вчена рада Кам’янець-Подільського університету, зважаючи на нестабільну політичну ситуацію, приймає рішення передати увесь зроблений до словника матеріал Українській Академії наук, для чого відряджає до Києва Є. Тимченка.

І ось рівно через десять років, вже у Варшаві, до рук Огієнка якимось дивом потрапляє значна за обсягом книга, щойно видана в Києві, — "Історичний словник українського язика. Том І. Літери А-Ж. За редакцією Є. Тимченка". З трепетним хвилюванням розкрив він цю дорогу для нього річ, адже пам’ятав, як народжувалися з його допомогою ці сторінки в далекому Кам’янці-Подільському. Але... Яким болючим і гірким було розчарування професора, коли після прочитання кількох сторінок книги він зрозумів: том словника вийшов обкраєним, процензурованим. У ньому бракувало головного — справжньої історії української мови.

Найдавнішим часом її виникнення упорядники словника визначили не XI, а... XIV століття.

Власне, нічого нового для радянського читача в цьому виданні не відкривалося. Тут спрацювала затверджена у високих партійних кабінетах ідеологічна метафора про спільний корінь походження трьох східнослов’янських народів — українського, білоруського та російського — та їхніх мов, про ті розгалуження, що для українців і білорусів щодо мови визначалися саме XIV століттям.

Істинний учений, глибокий знавець слов’янської історії, великий патріот і вірний син свого народу, Огієнко стримати мовчання у цій ситуації просто не міг. Факт невіднесення писемних пам’яток XI-XIII століть до історії української мови в офіційному академічному виданні він вважав настільки важливим загальнонаціональним питанням, що вирішив звернутися до широкого українського громадянства. У двох вересневих числах львівської газети "Діло" (Ч. 211 і 213) за 1930 рік з’являється його велика стаття на цю тему під заголовком "Історичний словник української мови. Слово до Української Академії наук у Києві". На початку статті автор обґрунтовує необхідність для українців мати глибоко наукове видання з історії нашої мови:

"Найголовнішим джерелом нашого мовознавства, його вищим ступінем і короною скрізь був історичний словник. Усі наші праці