Ален Бомбар - Один в океані

Кілі справді допомагали. Хоч наша швидкість зменшилася до одного вузла за годину, ми все ж не наближалися до небезпечного берега, а пливли паралельно йому.

Дедалі відчутнішим ставав голод. Досі нам просто здавалося, що «сніданок запізнюється». Тепер же нас переслідувала настирлива думка про їжу, а в шлунку виник біль. Якщо не брати до уваги цієї неприємності (вона для мене не була несподіваною), я почував себе цілком бадьоро. Джекові було трохи гірше. Він погодився на мою пропозицію і дав себе оглянути. У роті в нього пересохло, язик обклало. Джека мучила спрага, але він уперто відмовлявся пити морську воду. Мій приклад мусив би його переконати, бо я систематично пив морську воду згідно із «заздалегідь складеним планом» і почував себе добре. Та коли спрага для мене зовсім не існувала, а мій супутник стійко переносив її, то голод все дужче й дужче дошкуляв і мучив нас. Згадки про бутерброди, від яких ми відмовилися перед від'їздом, краяли наші серця. Ці бутерброди ввижалися нам як щось реальне і були такі спокусливі, що ніякі делікатеси з найкращих меню не могли йти в порівняння з ними. Від однієї думки, що «ми ж могли їх з'їсти!», муки голоду ставали нестерпнішими. Отоді я зрозумів, що то значить людське бажання і розчарування.

Пополудні, відпочиваючи після вахти, я почав пригадувати сніданки, які ми наминали в госпіталях Булоні та Ам'єна. Інколи навіть пробігала підступна думка: «Тобі так було добре в чудовому затишному місті; якого ж біса ти поліз у це пекло?»

Симпатичні дельфіни, граючись, виплигували з води за якихось десять метрів од «Єретика». Вони не боялися нас, їхня присутність підбадьорювала, наче ми були серед друзів. І потім, якщо вони ловлять рибу, то чому б і нам не зловити її? На жаль, у нас, крім ложки планктону, нічого було їсти. Ми могли б, звичайно, націдити його більше, але планктонна сітка, що правила водночас і за плавучий якір, уповільнювала швидкість руху човна, а не скористатися сприятливим вітром поблизу берега було б нерозсудливо і небезпечно.

Нарешті десь надвечір після довгих умовлянь Джек погодився випити морської води. Він ковтнув кілька разів. Я пояснив, що коли він зараз не почне пити, то згодом обезводнення його організму дійде до такої межі, що вживання морської води нічого не дасть або ж буде небезпечним. Нарешті він погодився, і я полегшено зітхнув. Наступного дня всі ознаки обезводнення мали зникнути. Спрага теж мине. Нас дуже тішило це навернення в єретичну віру. Настрій наш став просто чудовий.

Протягом наступних ночей ми одержували приємний дарунок: щоранку збирали близько півлітра прісної води, яка конденсувалася на дні човна, так само як випадає роса на щільно закритому наметі. Повітря було дуже насичене вологою, і ми збирали за допомогою губки значну кількість води. Вона була зовсім прісною, бо жодна краплина морської води ще не потрапила в човен. Ця вода, звичайно, не могла нас задовольнити, але все ж вона підтримувала наші сили. Адже це була прісна вода! Якою смачною здавалася вона!

Сутеніє. Вітер, казати правду, добре-таки дратує і доводить нас до розпачу. Цілісінький день він міняв напрямки: то дув поривчасто, то зовсім стихав. Кожні десять хвилин — то шквал, то штиль. А тут ще й море починає хвилюватися. Та наш човник геройськи тримається проти цього осоружного, справді «огидного» Середземного моря. Невже я не помилився і наш «Єретик» — ідеальний рятувальний човен?

Весь день ми не бачили берегів. Проте знали, що вони недалеко від нас і ховаються десь там у тумані та вологих випарах нагрітого сонцем моря. Джек не міг визначити за секстантом місце знаходження нашого човна. Де ми все-таки перебуваємо? О шостій годині вечора нарешті побачили берег. Може, це Естерель чи Сен-Рафаель, а може, все ще Антібський мис? Ніхто з нас не міг відповісти на це питання. А сонце вже вдруге з часу нашого відплиття опустилося в море. І одразу ж маяки надіслали нам світлові сигнали, по яких ми визначили, що дрейфуємо все ще поблизу берега, між мисом Сен-Рафаель та мисом Камара.

Другу ніч на морі ми зустрічаємо вже не так життєрадісно, бо голодні, як вовки. А тут ще, хоч це й парадоксально, подув вітер з моря. Невже наша експедиція закінчиться так ганебно? Біля самого, мису Камара, поблизу Монако, як і пророкували нам «спеціалісти»? Та хай йому дідько, замість того, щоб сушити собі цим голову, краще заснути.

О першій годині ночі мене будить Джек: час ставати на вахту. І я з радістю бачу, що мис Камара лишається далеко за правим бортом. Тепер, у всякому разі, нас не прижене до нього вітром і хвилями. Якби ще проминути острів Леван — тоді французьке узбережжя більше не загрожуватиме нам своїми небезпечними несподіванками. Ні, не так воно просто стати потерпілим від корабельної аварії!

День 27 травня назавжди залишиться в моїй пам'яті. Це був чудовий, феєричний день. По-перше, здійснилася нарешті наша заповітна мрія: десь пополудні я ліг відпочити, прив'язавши перед цим до ноги снасть на риб. Згодом, маючи досвід, я вже не робив таких дурниць, бо велика рибина легко могла відірвати мені ступню. Раптом жилку сильно смикнуло, і ми, тремтячи від хвилювання, витягли чудового морського окуня. Мабуть, з таким почуттям витягають в оазисі перше відро води після переходу через безводну пустелю. Оце так пощастило! Здобич почистили, як годилося, від луски і — о примхи цивілізації! — порізали акуратно на шматки. Передню частину залишили на другий день, а хвостову по-братськи поділили. Мене мало не знудило, коли я підніс до рота це рожеве м'ясо. Супутник мій, мабуть, почував те саме. Але я вже їв сиру рибу в лабораторії і тому мусив подати приклад. «Це дуже смачно!» — запевняю я себе і кладу в рот перший шматок. Що ж, не так уже й погано. Отже, традиції подолано, перемога! Нехтуючи правилами хорошого тону, ми шматуємо зубами сиру рибину, що тепер уже здається нам апетитною і поживною. Решту м'яса поклали на брезент в'ялитися на сонці, але перед цим я вичавив з нього сік