Лаймен Френк Баум - Озма з країни Оз

— Нічого не вийде! — вигукнула Дороті.

— Марна річ відмовлятись, — провадила Принцеса, — бо твоя голова потрібна мені для колекції, а в країні Ев моя воля — закон. Я ніколи не дорожила номером двадцять шостим, і ти побачиш, що та голова вже трохи приношена. Крім того, для всякої практичної потреби вона годиться так самісінько, як і та, котру ти оце носиш.

— Я нічого не знаю про ваш номер двадцять шостий і не хочу знати, — рішуче сказала Дороті. — Я не звикла брати всякі покидьки і волію мати свою власну голову.

— Ти відмовляєшся? — вигукнула Принцеса насупившись.

— Авжеж відмовляюсь, — відказала Дороті.

— Ну, тоді, — сказала Нуднуватта, — я посаджу тебе до в’язниці, поки ти не надумаєш скоритися мені. Нандо, — вона обернулась до служниці, — поклич моє військо.

Нанда подзвонила у срібний дзвіночок, і зразу до кімнати ввійшов високий, товстий Полковник у яскраво-червоному мундирі, а за ним десятеро худих вояків. Вояки були сумні й збентежені і відсалютували Принцесі вкрай невесело.

— Заберіть це дівчисько до Північної вежі й замкніть її там! — вигукнула Принцеса, показуючи на Дороті.

— Слухаюсь! — відповів товстий червоний Полковник і схопив Дороті за руку. Але в ту саму хвилину Тік-Так підняв своє відерце й так торохнув ним Полковника по голові, що здоровило-офіцер раптом сів на підлогу, аж гупнуло, і закліпав очима приголомшено й здивовано.

— Рятуйте! — закричав він, і худі вояки підбігли рятувати свого командира.

Кілька хвилин тривала велика колотнеча, і Тік-Так повалив сімох вояків, що розсипались по килиму в усі боки, та враз його механізм зупинився, і він застиг нерухомо з піднятим для нового удару відерцем.

— Дійо-ва пру-жина розкру-тилась! — гукнув він Дороті. — Накру-тіть мене мер-щій!

Вона спробувала зробити це, але здоровило-Полковник уже підвівся; він міцно схопив дівчинку, і вона не змогла вирватись.

— Кепсько, — мовив Механічний Чоловік. — Я мав би ру-хатись іще при-най-мні шість годин, але, мабуть, довга до-ро-га та бійка з Коле-сунами вичерпали мене швидше, ніж зви-чайно.

— Що ж, нічого не вдієш, — зітхнула Дороті.

— То поміняєшся зі мною головами? — спитала Принцеса.

— Нізащо! — вигукнула Дороті.

— Тоді до в’язниці її! — наказала Нуднуватта своїм воякам, і вони повели Дороті до високої вежі в північному кінці палацу й посадили її там, замкнувши на міцний замок.

Потім вояки спробували підняти Тік-Така, але той виявився таким важким, що вони не змогли й ворухнути його. І покинули стояти посеред кімнати.

— Люди думатимуть, що в мене нова статуя, — сказала Нуднуватта, — і він нітрохи не заважатиме, тільки хай Нанда його начищає.

— А що зробимо з Куркою? — спитав Полковник, який щойно побачив Біліну в кошику для рукоділля.

— Віднесіть у курник, — відповіла Принцеса. — Колись скажу, щоб засмажили мені на сніданок.

— Вона, мабуть, дуже тверда, ваша високосте, — з сумнівом сказала Нанда.

— Це підлий наклеп! — вигукнула Біліна, відчайдушно вириваючись із Полковникових рук. — Але та порода курей, із якої я походжу, кажуть, отруйна для Принцес.

— Ну, тоді, — виправилась Нуднуватта, — не треба смажити курки, хай несе яйця. А коли не виконуватиме свого обов’язку, я накажу втопити її в кориті, з якого поять коней.

Нанда принесла Дороті хліба й води на вечерю, і дівчинка проспала ніч на твердій кам’яній лаві з єдиною подушкою, застеленій шовковим укривальцем.

Уранці вона вихилилась із вікна своєї в’язниці, щоб роздивитися, чи не можна якось утекти.

Кімната була не дуже високо, як порівнювати з нашими сучасними хмарочосами, але досить високо над деревами й селянськими садибами, що видно було весь край довкола.

На сході виднів ліс, за ним піщаний берег і океан. Над водою навіть темніла якась цятка, про яку Дороті подумала, що то, мабуть, куряча клітка, в якій вона прибула до цієї дивної країни.

Потім вона подивилась на північ і побачила глибоку, але вузьку долину між двома скелястими горами, а третя гора замикала долину в далекому кінці.

На заході родюча країна Ев раптом кінчалася недалеко від палацу, й дівчинка побачила піщану пустелю, що тяглася, скільки сягало око. «Це ж і є та пустеля, — подумала вона, — що тільки й відмежовує її від чудесної країни Оз», а потім сумно згадала, як їй казали, ніби ніхто, крім неї, ще не зміг перетнути тієї небезпечної пустелі. Колись смерч переніс її через ту пустелю, а чарівні срібні черевички вернули назад. Та тепер їй не могли допомогти ні смерч, ні срібні черевички, і становище її було невеселе. Бо вона стала бранкою сердитої Принцеси, яка наполягала, щоб вона поміняла свою голову на іншу, до якої вона не звикла і яка могла зовсім не сподобатися їй.

Так, Дороті, видно, не могла чекати допомоги від своїх давніх друзів із країни Оз. Вона в задумі дивилася крізь вузьке віконце. У пустелі не ворушилося ніщо живе.

Ні, стривай! Щось там таки ворушилося — щось таке, чого її очі зразу не помітили. Воно скидалося то на хмарку, то на срібну цяточку, то на клубок райдужних барв, що швидко котився до неї. «І що воно таке?» — задумалась Дороті.

Поступово, але досить швидко те видиво наблизилось уже так, що можна було його розглядіти.

По пустелі розкочувався широкий зелений килим, а по тому килиму рухався такий дивний гурт, що дівчинка з подиву широко розплющила очі.

Попереду їхала розкішна золота колісниця, яку тягли великий Лев і здоровезний Тигр, що бігли плече в плече, ніби гарно дібрана пара породистих коней. А в колісниці стояла вродлива дівчина в шатах зі срібного серпанку, а на її ніжній голівці сяяла корона з діамантів. В одній руці вона