Григорій Євгенович Темкін - Зоряний єгер

Розмова з матір’ю Аніти залишила на душі важкий осад. З якої скрині вона й слово-бо таке викопала: «вбивство»! Зрозуміло, звісно: горе матері, старість без дітей і внуків, образа на світ, що забрав у неї єдину дочку…

Однак, якщо вдуматися, у словах матері, можливо, полягає істина: раптом справді відбулася зустріч з якимсь розумом, який повівся агресивно? І тоді його дії можна визначити і як убивство.

Все, що вдалося дізнатися щодо експедиції Бурцена, я запхав у дальній закут пам’яті — хай інформація відлежиться, думки дозріють, а зараз треба було готуватися в далеку дорогу.

Планета, що більше я про неї дізнавався, то більше мене інтригувала. Коли я дізнався, що Мегера розташована у двосонячній системі і має чотири місяці, то сприйняв це як не більш ніж цікавий факт. А пізніше задумався: якщо прикинути, то на Мегері не мало не багато — двадцять шість пір року, мегеріанського року. Значить, сезони змінюють там один одного мов заведені. Клац — зима. Клац — літо. Клац — ще щось.

На майданчику, повністю підготовленому до польоту, виблискуючим п’ятиметровим колобком світилася кулька міжпланетного модуля. На люку красувалася емблема «Пальміри-інформ» — гусяче перо на тлі римської колонади, що нагадувала руїни земної Пальміри в Сірійській пустелі.

Летіти на модулі — одне задоволення: апарат легкий, маневрений, пристойний запас ходу. Мені належало вийти в точку рандеву — пірнути в гіперпростір і зішлюзуватися з гіперльотом, що вилітає з Землі. Головна проблема — зробити перехід точно в задану мить: щонайменша затримка, і ми розминемося.

Піднявшись над Пальмірою, я вийшов у вказаний сектор. Бортовий таймер показував мінус сорок три секунди. Часу залишалося якраз щоб роззирнутися. І як тільки на дисплеї засвітився крутобокий бублик, я натиснув «пуск». Перехід до прикрості прозаїчний. Увімкнувся гіперпросторовий перетворювач, у декілька хвиль прокотилася слабка вібрація, ледь заклало вуха. І все.

За бортом, зовні, неначе заблимали червоні ліхтарі. Щойно я був у звичайному, чорному космосі, всіяному зірками, начебто в порожнечі, але в порожнечі реальній, аж раптом опинився в густому червоному тумані, непрозорому, мов томатний сік. Спало на думку безглузде визначення — томатно-соковий простір.

Наближення транспорту я не бачив. За якимись законами гіперсвіту поміщене в ньому нормальне тіло візуально спостерігати неможливо. Всередині корабля все, звісно, по-іншому, завдяки стабілізаторам простору видимість зберігається.

Пролунав неприємний свистячий звук, модуль кудись потягнуло. Наступної миті помідорний туман розсіявся, і я з задоволенням переконався, що знаходжуся у відсіку транспортного корабля.

Я вибрався з модуля, ліг у автокібер, схожий на саркофаг із коліщатками, й покірно пройшов усі кола медичного чистилища. Відтак кібер довіз мене до каюти, де на дверях уже світилося моє прізвище. Кібер побажав приємної подорожі й завмер в очікуванні наказів.

Я тицьнув клавішу настільного секретаря.

— Професор Сааді хотів би вас бачити, як тільки ви відпочинете з дороги, — відповів приємний голос.

— Спочатку треба б відрекомендуватися капітанові…

— З’єдную з капітаном.

У секретарі щось клацнуло, й я отримав черговий сюрприз. З екрану, не виражаючи особливого захоплення з приводу такої приємної зустрічі, на мене дивився пілот Тері Масграйв.

— Капітане! — здивувався я. — Ото вже не сподівався… Здрастуйте.

— Здрастуйте. — Масграйв стримано кивнув. — Як пройшов перехід, без ускладнень?

— Спасибі, живий, як бачите. Капітане, але це ж чудово, що ми зустрілися. Ми змогли б побалакати?

— Товаришу Санкін, — кепсько стримуючи роздратування, заговорив Масграйв, — дозвольте дати вам пораду. Експедиція Бурцена закінчена й забута. Мені неприємно ворушити цю історію.

— Ви мене дивуєте, капітане. У мене своя робота, а у вас своя. Невже ви відмовите мені в допомозі?

— Постараюся знайти для вас декілька хвилин, але не обіцяю. Я дуже зайнятий.

Мідні полумиски місяців, підхоплюючи вогненний сонячний бульйон, випліскували його на поверхню Мегери, де він дробився об стратосферу, фільтрувався в нижніх шарах повітря і падав уже ледве теплим силовим пилом, який з готовністю поглинали всілякі організми. І якоїсь невловимої миті через мільярди взаємозакономірностей мегеріанські супутники раптом із добрих, безневинних роздавальників енергії перетворилися на гігантські дзеркала, рефлектори, які з’єднали все відбите світло в могутній енергетичний промінь і метнули його вниз. Першою прорвалася зовнішня оболонка з інертних газів, за нею по черзі здалася решта атмосферних шарів, і на континент разом обрушилася чотирикратно посилена променями радіація Жовтого сонця.

На Мегері, здавалося, все було спалено на попіл. Однак, пристосовуючись до нових умов, під товщею попелу корчилися в агонії незліченні організми — продукт радіаційних мутацій. Ділилися, розмножувалися брунькуванням, злучалися, проростали, вилуплювалися з коконів, гинули — і знову відроджувалися. Цього року сезон жовтої радіації видався особливо лютим, але програма сезонної еволюції йшла своїм ладом: то там, то тут назовні почали виповзати істоти цілком іншого типу, ніж колишні мешканці планети. Дрібні, закуті в конусний панцир, вони моторно снували на змієподібному черевному м’язі, відшукуючи шматочки мінералів — єдину їхню їжу.

Думка, що поволі визрівала після розмови з доньєю Декамповерде, тепер разом вихлюпнулася з підсвідомості й заполонила мене цілком. Чому Масграйв не захотів розмовляти зі мною? А раптом убивство — непомітно для себе я прийняв це визначення — вчинила людина! Жахливе припущення, неприпустиме, а тому, може, ніким і не перевірене.

Всю ніч я боровся з дикою думкою, переконуючи себе, що вбивство — подія для людства надзвичайна, виняткова. Під ранок, змучений сумнівами й докорами сумління, я зрозумів, що просто так думки, як і нав’язливу мелодію, з голови не викинеш. Щоб переконати себе, можливий лише один шлях — досконально вивчити всіх учасників Тринадцятої гіперкосмічної і з’ясувати