Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

Блідни Покійник тупцював на місці.

— Боїшся? — спитав я пошепки, але так, щоб почула Наташа Кулагіна. Я мусив розкрити їй очі!

Ми почали спускатися східцями, по яких ковзала нога: може, це через вогкість, а може, навіть через плісняву… Я відчув хвилювання: ось такими східцями спускалися в підземелля справжні детективи. Вони спускалися, знаючи, що можуть уже ніколи не піднятися!..

«О, якби на нас чигала там якась небезпека! — мріяв я. — Налякана Наташа кинулася б не до Покійника, а до мене, і я б знайшов вихід із становища. Я врятував би її! Та, на жаль… Якщо туди кожного дня залазив Гл. Бородаєв, виходить, нічого небезпечного там бути не може. І я не зможу довести їй…»

— Слухай, хло', знову ти той… поперед батька в підвал лізеш! Я світло увімкну.

Він крутнув вимикач. І з прочинених дверей, оббитих, як і належить, іржавим залізом, виповзла смужка тьмяного світла, В повісті Гл. Бородаєва світло завжди «виповзало» з прочинених дверей або «похмуро вихоплювало» щось з мороку, а потім, коли двері зачинялися, воно «відповзало» назад. Це я добре пам'ятав.

Племінник з видимим зусиллям відчинив двері навстіж. Вони завищали на погано змащених завісах. У повісті Гл. Бородаєва усі дверні завіси були обов'язково погано змащені й вищали. Це я також пам'ятав.

Отже, все було чудово: як у найсправжнісіньких детективних творах!

— Катайте! — сказав Племінник.

Миронова випередила всіх: вона любила виконувати накази. Племінник пропустив нас у підвал. Останній зайшов Покійник… На мене приємно війнуло гнилизною і пліснявою. Я вдихав на повні груди!

Раптом двері з виском зачинилися. Потім залізо заскреготіло по залізу: це племінник засунув клямку. Він залишився по той бік дверей, що, як мені здалося, зачинилися назавжди!..

з якого стає зрозуміло, що мені нічого не зрозуміло

Страх мимоволі охопив мене. Та тільки на мить! А вже наступної миті я відігнав його. Точніше сказати, відкинув геть!

Тим більше, що Наташа ступила крок у мій бік. Зовсім маленький крок, але я його добре помітив. Точніше сказати, відчув. Взагалі, коли є створіння, яке тобі подобається, дивишся тільки на нього й говориш для нього, хоч і удаєш, ніби для всіх. І спостерігаєш, як воно на все реагує. І підраховуєш, скільки разів це створіння на тебе глянуло. Той, хто кохав, легко зрозуміє мене!

«Цієї небезпечної хвилини вона хоче бути поруч мене! — вирішив я. — Хоче, щоб я оборонив її, заступив собою!»

О, як часто ми беремо бажане за справжнє!..

— Я мушу поїхати електричкою, що о сімнадцятій нуль-нуль! — сказала Наташа.

«Мусить поїхати…» Навіть не сказала, що «ми мусимо». «Турбується про свою маму», — подумав я. І ось що дивно: тієї хвилини я позаздрив її мамі, хоч у неї було дуже хворе серце, а у мене серце було абсолютно здорове, і коли як слід поміркувати, то її мама мала б заздрити мені. Але я зараз не зважав на здоровий глузд!

— Племінник Григорій жартує, — сказав я Наташі. — Невже ти не бачиш, що він пожартував?..

— То нехай відчинить, — сказала Наташа.

Її бажання було для мене законом! Але для Племінника воно законом не було.

— Відчиніть, будь ласка, — попрохав я його.

— Це ти, хло'? — почулося з-за дверей. — Знову тобі найбільше за всіх треба. Всі сидять тихо, мовби мати рідна не народила… А ти один комизишся!

Він тихо й огидно засміявся.

— Зараз же відчиніть! — звелів я йому. І глянув на Наташу. Вона стояла похнюплена. Обличчя її я не бачив, бо тьмяна лампочка, яку запалив Племінник, була десь далеко в глибині підземелля.

— Ти ж хотів знати, куди той Дачник подівся? — спитав Племінник. — Ось тепер і знатимеш!

— Що він хоче сказати? — я штовхнув Гліба в плече.

— Не знаю, — відповів Гліб.

І раптом ми почули за дверима кроки: Племінник піднімався нагору. Він ішов геть, залишаючи нас у підземеллі…

Страшна історія почалась!

— Зупиніться! — благально вигукнув Покійник.

Гучні кроки Племінника були йому відповіддю.

Я знову схопив Гліба за плече:

— Верни його! Затримай!..

— Хіба його затримаєш?

— Кричи! — пошепки, щоб не виказати внутрішнього хвилювання, сказав я Глібові. — Репетуй на всю дачу!

— Не почує… Адже він уже нагорі… Там ні слова… Адже двері залізні… Кричи не кричи…

— А ключа в тебе нема?

— Ні в кого… Загубили… Англійський замок: двері зачиняються — і все… Відчиняються з того боку… Адже він і на клямку…

— Поховані? — тихо спитав Покійник. — Живцем?..

Я згадав Аїду й Радамеса, яких замурували живцем. І знову глянув на Наташу. О, як мені хотілося, щоб і вона в думках порівняла нашу долю з їхньою долею! Але вона думала тільки про електричку. Мені це було ясно. Та й чи можна було порівнювати? Адже Аїду й Радамеса замурували удвох, а нас аж шестеро.

— О, не тужи! — сказав я Наташі. — Я виведу вас звідси. Ви знову побачите сонце!

Вона глянула на мене трохи злякано. І тоді я додав:

— Усе буде гаразд!

Мені так хотілося, щоб небезпека зблизила нас. Проте Наташа ніяк не зближувалася: вона думала про електричку.

— Я мушу бути вдома не пізніше шостої.

— То будеш!

Я оглядівся…

Тьмяна лампочка похмуро вихоплювала з темряви окремі речі. Вона вихопила таємничий круглий стіл, який колись, у дні своєї молодості, я гадаю, звався садовим і стояв де-небудь у альтанці. Стіл мав три ноги, і він похмуро хилився на той бік, де колись була