Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

четверта. Лампочка вихоплювала з темряви і таємничий стілець, який також мав лише три ноги, щоб столу було не так гірко.

Таємнича жорстока сила люто розкидала по землі химерні ящики… До однієї із стінок загадково прихилився шмат фанери, з якого на нас усіх погрозливо дивилися зловісні слова: «Небезпечно! Не підходити!» А трохи нижче на фанері моторошно чорніли череп з кістками.

Проходячи повз фанеру, Наташа ненароком зачепила її, — і на пальті залишився чорний слід фарби, яка, очевидно, ніколи не висихала в цій могильній вогкості.

— Обережно! Не підходьте! — крикнув Гліб.

Усі здригнулися й пригнічено замовкли. Навіть не дуже досвідчене око могло безпомилково визначити, що настрій в усіх був жахливий.

Я для годиться пошептався з Глібом і голосно, весело оголосив:

— Ось Гліб каже, що Племінник Григорій часто отак жартує: спершу замкне, а потім відімкне.

— І через який же час він відмикає? — спитав Покійник.

— Через годину. Максимум через дві! — бадьоро повідомив я. — А поки що давайте оглянемо околиці! Познайомимося із вартими уваги речами в цьому підземеллі… Щоб потім, коли ми вийдемо нагору, було що розповісти!

— А ми вийдемо? — спитав Покійник.

— Атож! Коли ми побачимо рідних і близьких, вони спитають нас…

— А ми їх побачимо?

Лампочка весь час вихоплювала з темряви обличчя Наташі Кулагіної. Вірніш, я весь час поглядав на Наташу.

— Кого ти найбільше любиш? — раптом спитала вона.

«Тебе!» — хотів я відповісти. Та вона б мені не повірила, бо це була неправда. Найбільше я все-таки любив маму й тата. Потім Костю… А вже потім її. Не міг же я про це сказати!

— Кого ти найбільше любиш? — повторила вона.

— Взагалі… Чи в нашому класі?

— Скажи ще: в нашій ланці! А ти кого?

— Маму.

— Я теж маму й тата.

— Ні, я не маму й тата, а саме маму. Я можу за неї вмерти. А ти можеш за когось умерти?

«Можу! За тебе!» — поривався вперед мій язик. Та щось йому заважало.

— Можеш? За маму?..

— Якось я над цим не замислювався…

— І правильно робив: найстрашніше для матері — пережити дітей своїх…

— Цю думку ти повинна занотувати!

— Яка ж це думка? Це істина. Оце і все… Тому я мушу виїхати на електричці о сімнадцятій нуль-нуль! Ти зрозумів?

— Так і буде! Я тобі обіцяю!..

Але як я виведу її з підвалу, — це було неясно. «О, коли б я щось придумав! — мріяв я. — Вона мене вважатиме визволителем, героєм, рятівником своєї мами, за яку вона ладна віддати навіть життя!»

— Те, що було тільки годину тому, здається зараз таким чудовим. Навіть прекрасним, — сказала Наташа. — Хороше по-справжньому цінуєш на тлі поганого. Ти помічав?

— Авжеж! Звичайно… Ще б пак! Скільки разів! Цю думку ти повинна занотувати!..

Наташа майже шепотіла. Але я схоплював кожне слово, бо коли вона до мене зверталася, слух мій ставав якимось особливим. Якби поряд у такі хвилини щось вибухало й гримотіло, я б цього не почув, а почув би тільки її голос.

«Дивна річ, — лізли мені в голову думки, — маму я люблю більше, але не думаю цілий день про те, що люблю її, А Наташу люблю менше, але думаю про це весь час. О, як багато в нашому житті незбагненного!»

Гостра спостережливість підказала мені, що Наташа розмовляла тільки зі мною. І це повернуло мені сили, які потроху починали вже вичерпуватись. Я знову готовий був жити, боротися, шукати виходу із становища. Точніше сказати, з підвалу!

Лампочка вихопила з темряви обличчя Покійника. Та краще б вона не вихоплювала: бліді губи його тремтіли.

Я вирішив оживити Покійника.

— Споряджаємо рятувальну експедицію, — проголосив я.

— Самі себе будемо рятувати? — пробелькотів Покійник.

— Так! І ти разом зі мною підеш попереду! Десь тут має бути вихід. На крайній випадок, ми будемо пробиватися крізь стінку. Як у «Графові Монте-Крісто». Ти пам'ятаєш, Покійнику? Едмон Дантес і абат Фаріа пробилися один до одного. А це ж було не на дачі, а в замку Ів: там мури міцніші!

— Їх обох годували. А ми помремо від голоду.

Принц Датський поклав руку на плече Покійникові. Гліб, здавалося, вивчав долівку, якої не було видно.

— Адже Алик сказав нам, що Племінник Григорій жартуватиме якусь годину чи дві, — пояснила Миронова.

Тільки вона, мені здавалося, зберігала абсолютний спокій. Тепер вона вбачала командира в мені, а команди хвилюватися я не давав: вона й не хвилювалась.

— Атож, Племінник відімкне двері. Ти маєш рацію, — сказав я Мироновій. — Але ми не повинні чекати на його допомогу. Звільнитися власними силами — ось у чому завдання!

Наташа усміхнулася — ледь-ледь, і, хоч навколо панувала півтемрява, я помітив її усмішку. Ну звичайно: я промовляв, як з трибуни. Але ж треба було підбадьорити, піднести дух!

— А може, краще кричати? — запропонував Покійник. — Хтось та почує…

— На дачі ж… І в селищі теж… — сказав Гліб. Він раптом знову перестав договорювати фрази.

— Ходімо! Вперед! — сказав я. Узяв Покійника за руку, і ми рушили. Мені хотілося взяти за руку й Наташу, але я не наважився.

Ми йшли підземеллям. Зверху падали крижані краплини. Ноги провалювались в підступні заглибини. Чорний морок оточував нас, як змовник. Непевне світло тьмяної лампочки лишилося в неясній, похмурій далині… Ядучий дух вогкості вже не радував мене, і мені не хотілося дихати на повні груди.

«Читати детективні історії — це зовсім не те, що брати в них участь, — міркував я. — Я хотів гратися в щось страшне, а тут справжнісіньке страхіття спіткало всіх нас Тільки я не повинен показувати, що теж хвилююсь…