Владислав Билінський - Апгрейд для Всесвіту

зникли також члени його родини: дружина і дочка. Він не міг їх згадати, але знав, що ще вранці вони були тут.

Ще не міг він пригадати, що за день такий видатний нині, і як він, Богун, — а чому Богун, адже моє ім’я Митар? — прожив цей день. Митареві — Богуну? — здавалося, що з ним не все гаразд. З ним або зі світом. Немов хтось величезний зім’яв і відкинув убік те, що становило його життя, і тепер його доведеться починати з нуля.

Реальність зламалася, на її відламах відбилося дивне. Генератор часу — машина, що виробляє секунди і століття — був зупинений; хвилинна дрімота оберталася на довгі порожні дні; насичені динамікою дні після пробудження виявлялися хвилинним сном.

Календар, годинник, магнітна стрілка — нічому тепер не можна довіряти; місця і часи змішалися, утворивши круговерть.

З-за рік, з-за лісів прилітали птахи-сновидіння. Спочатку немовби збоку на себе самого дивишся; потім, непомітно і враз, починаєш бачити інших зсередини, з себе, і ось уже тисячі життів, сірих метеликів, кружляють у душі. Він сам у багатьох іпостасях; фатально прирослий до його свідомості Митар; інші знайомі та незнайомі люди. Похмурий на вигляд тип на ім’я Бич. Тихий і страшний чаклун Гудвін. Загадковий Рунін, співмешканець бездітної неприкаяної Татіанни. З ним Богун звів далеке знайомство вже потім, після того, як його самого врешті-решт знайшли в чужій, покинутій мешканцями квартирі і, зв’язавши, транспортували в Центр інтенсивної реабілітації та корекції. Татинка, вихователька Центру, стала для нього покаранням і надією; безжалісною дресирувальницею і ніжною сестричкою.

У дивній, мінливій, пунктирній повсякденності він то залишався наодинці зі шерехами і голосами невидимок, то-’ знову поспішав на дзвінок. З’являвся — на жаль, ненадовго — покійний дід. Діда свого він любив і радів його приходу; але; той, хто приходив, завжди виявлявся; набагато молодшим від того чоловіка, — якого пам’ятав Митар (чому я так себе? називаю? — здивувався Богун). Чоловік: цей — новий, змінений — був пов’язаний з іншими людьми, навряд чи відомими Митареві; вони приходили до діда, зчиняли галас, їли-пили, розмовляли про незрозуміле; ще незрозуміліше поводилася бабуня, яка безмірно любила чоловіка за життя, але дивно збайдужіла до нього тепер. Та й дід — суворий, енергійний, інакший — теж не приділяв їй уваги. А Митар почував себе дитиною. Він зовсім нічого не міг зрозуміти: ні вчинків, ні причин і наслідків — усе, що відбувалося, відбувалося поза його життям, а саме його життя розмотувалося як давно відзнята кінострічка і зводилося до несподіваних переміщень між кількома нічим не пов’язаними сценаріями.

Життя найближчих людей протікало за непроникною завісою. З’ясувалося, що його мати, яка давно-давно змінила місце проживання, замешкала тут же, у старому домі неподалік собору, про це йому розповів брат, теж незбагненно молодий, який заскочив зненацька, щоби обговорити з ним перспективи грального бізнесу (так-так! — зрадів Богун, захований у Митарі, — аякже, є в мене братик, загубився десь у всесвіті, з правосуддям розсварившись). Він усе рвався розшукати цей будинок і побачити матір, дивуючись, що вона стільки років мовчала, перебуваючи неподалік, зовсім поруч, під боком, на віддалі всього години ходу; одного разу йому це вдалося. На жаль, вони розминулися: мати саме того дня зібралася до нього в гості, не забувши прихопити з собою дочку, його малолітню сестру, — а сестру він пам’ятав чудово. Вона не раз його відвідувала і якось познайомила його з племінником, своїм старшим сином, який у ті роки ще тільки починав навчання в коледжі. Митар тоді приволік із лісових розкопок бронзову фігурку Амура, захоронену чи викинуту з огляду на деякі невідповідності в зовнішності крилатого хлопчика; зазирнувши в пам’ять Богуна, Митар довідався, що саме цю фігурку він подарував сестрі. Сталося це десь посередниці між її обважнілою дорослістю і швидконогим дитинством, яке так недоречно повернулося, у ту коротку щасливу пору сміху, вроди та легких перемог, про яку сестра чомусь згадувала з підкресленою зневагою до себе самої і своїх тодішніх надій. Здавалося, ніби її минуле, зрозуміле й логічне від заміжжя й до поточного моменту, піднімається з непроглядного туману до сонячного перевалу, яким стало народження сина, — з невідомості, з безодні, від якої треба подалі відійти. Богун, як і Митар, думав, що ті роки — найкращі в його житті; Богунові-Митарю дуже хотілося бодай на день повернутися туди, в молодість, до жвавого цвітіння бузку та жасмину, до сліпучих світанків і густого аромату серпневих садів, до звуків фоно під шелест зливи, до безтурботного, ще нічим не потривоженого кохання, повернутися до тої нескаламутненості, що, як саме життя, дається тільки один раз. А от сестричка — не хотіла. Та — повернулася, всупереч бажанню.

Ява була легкою, як досвітній туман. Ява була простою, як подих.

Він виринув у яву розбитим, ледве сприймаючи реальність. Дзвінок телефону змусив його піднятися. Телефон перестав дзвонити, перш ніж він додибав до нього.

Сліпі дзеркала

Сонце давно перевалило через меридіан і тепер опускалося — без метушні, пригальмовуючи, — за дев’ятиповерхові спини житлових коробок. Масажуючи злиплі повіки, пройшов Богун у ванну — і пересвідчився, що продовжує спати. У ванній висів рушник; узявши його до рук, Богун згадав, що рушник цей давно викинуто. Викинуто тому, що ніяк не вдавалося відіпрати бурі плями, які одного разу з’явилися; згадавши про це, він здригнувся й відкинув те, що тримав у руках, — підступну тварину, яка прикинулася рушником. Сон, то невиразний і прозорий, подібний до привида, то чіткий, як сама реальність, хитався перед очима. Пробудження здавалося ілюзією; можливо, і навіть напевне, воно й було ілюзією, таким собі мультимедійним абсурдом, в якому безперервно цокає будильник, узгоджено рухаються небесні світила, і неймовірним ланцюгом зв’язані події, на перший погляд цілком достовірні.

Далі він довго дивився на безтурботні, в пінистому серпанку, небеса й тихо розмірковував про всюдисущий фатум, пов’язаний з його іменами. Добре, що ім’я — всього лише тінь; тінь залежить від двох чинників — від того, під яким сонцем перебуваєш і якої подоби набуваєш; рано чи пізно настане час змінити ім’я.