Владислав Билінський - Апгрейд для Всесвіту

class="book">— Та що ж це, привиділися вони мені? — бурмотів він, бігаючи по кухні. — Куди ця чортова комашня поділася? Побачу — вб’ю! — пообіцяв він комусь.

І тут погляд його упав на годинник. Було за п’ятнадцять дев’ята.

Він постояв у задумі — думки, як і метелики, випурхнули в далечінь невідому — і підійшов до телефону. — Час крадуть, — думав він, — з-під носа крадуть. Попередити своїх? Ні, рано. Можливо, це локальні наведення. Випадковий постріл… Думки не хотіли повертатися.

Коли не треба — лізуть, товчуться; а знадобилися — не стало раптом. Передчуваючи недобре, увійшов він до спальні, й, цього разу спокійно, без зайвих нервів, прикрив за собою двері. Так і є: сюди переметнулися. Погойдуються, склавши пластиночками крила. Сірі хвилі біжать шпалерами, гальмують свідомість, присипляють… Він стрибнув, як тигр, і рушник гучно мазонув по стелі, змітаючи пил з вапна. Здійнявся вихор. Повітря потемніло, рушник пропелером вгризався в живу хмару. Метелики вислизали з незбагненною швидкістю. Сплеск — ніби камінцем у воду — і вони зникли. Усі відразу.

— Спокійно! — сказав він шафі. — Чудес не буває, правда?

Шафа не відповіла.

— Якщо комахи зникли, отже… — як продовжити, він не знав, і тому взявся думати розумно та тверезо, як і личить думати в найнеймовірнішій ситуації освіченій людині. — Отже, кудись вони поділися. Куди поділися? І навіщо? За вікном ховаються! — вирішив Богун. — Звичайно: зовнішню стіну обліпили, до сонця крильця розвернули… Перевіряти здогад він не став. За вікном, і ніде більше!

Отже, я зачиняю вікно… так, виконано… І, отже, виходжу зі спальні в порожній передпокій, правильно? — Шафа заспокійливо хитнула йому. Позіхнула розчиненими дверцятами. Богун потоптався, дивлячись на дверцята, потім розгублено і з острахом зазирнув усередину, але нічого цікавого не знайшов він у ряді суконь. Антимолем там пахло і парфумами. Він про всяк випадок замкнув шафу маленьким блискучим ключиком і, затамувавши подих, вислизнув у передпокій. Вікторія! Порожньо!

Він зайшов на кухню, зайшов у зал, закрив скрізь вікна. Ніде жодних крилатих, лише за балконом мигнула пара стрижів. Ого! Та невже вже одинадцята? Скільки часу втрачено! Штани старі де? Де мої старі похідні обладунки? Ціпок лісовий, меч грибний, щит протимоскітний…

Насвистуючи, ввійшов у спальню, щоб перетрусити речі. І завмер на порозі, втупившись у рухоме місиво. Повітря кипіло, чулося низьке гудіння, як від високовольтного трансформатора, — сотні й тисячі метеликів у суцільному миготінні породжували пружні сіро-коричневі струмки, що б’ють вітерцем в обличчя. Хоровод просто перед ним закручувався за годинниковою стрілкою, а трохи далі, за тремтячою люстрою, другий вихор хоробро обертався назустріч першому; по всій ширині кімнати, огинаючи ріг шафи і високу етажерку, крутилася жива вісімка. Дві смуги метеликів обрамляли її по вертикалі: біля колін Богуна і вгорі, під самою стелею.

Тоді він, намагаючись не хвилюватися, влігся і спробував розслабитися. Він не відводив очей від круговерті, що набирала розмаху і швидкості, і думав тільки про приємне. Про суниці лісові, які цієї миті дотоптують жадібні авангарди трудящих. Про ремонт, покликаний скрасити його відхід у проект. Проект отримав дивну, дикувату назву: «На Богуна і звір біжить». Після безпам’ятства й вимушеного лікування Богун погано розумів суть цього проекту і свою роль у ньому; він знав, що роль його — основна, і йому досить буде пам’ятати, що він виконує функції контактера. Контактер — це більше ніж польовий агент. Це черговий щабель його зростання.

А ремонт цього року став насущною потребою. Треба було сховати видерті кігтями шматки штукатурки і сліди іклів на бетонних стінах. У кицьки Мальвіни, що втекла навесні в ліси й по дорозі ледве не задерла безвинну догиню з четвертого під’їзду, ще минулої осені проявилися глушинські звички. Поки можна було приховувати — приховували. Господиня догині, крім оплати послуг ветеринара, зажадала винагороди за мовчання; Богун із превеликою зловтіхою прогнав її. Знайшла чим лякати! Сьогодні лише хиряві аристократи зі столітнім родоводом ще так-сяк зберігають чистоту генотипу. Інші брати менші давно вже в ліс дивляться.

Він відчув співчуття метеликів: бідолаха, це так нерозумно — тримати вдома хижака, прив’язуватися до хижака!

— Самі хижаки! — обурився Богун. — Ми її котеняточком узяли, не більшим за болонку! Донька ніяк забути не може, все по дворах нишпорить.

— Скільки звіра не годуй — не на пожиток годівля! — зашепотіли метелики. І дурним сміхом розсипалися по стінах і речах. Їх було стільки, що вони зайняли всі доступні для огляду поверхні. Не погидували й Богуном: розсілися на штанах, на сорочці. Він вирішив не помічати зухвальства прибульців і спокійно обдумати майбутній ремонт. Ці миршавці не небезпечні йому. Вони малі, життя їхнє коротке, інтереси — нецікаві… спершу прибратися треба, розставити все зручно. Здерти всю гидоту зі стін, оголити їх. Заліпити… заліпити мої оголені стіни цим, ну, знаєте, біленьким таким…

Засинаючи, Богун перейнявся діловитою рішучістю домогосподаря і вві сні — на самому початку сну, там, де ява межує з далекими блискавицями чужого світу — вже бачив себе бадьорим, пропотілим, від голови до ніг заквацяним фарбою та клеєм. Метелики, розчинившись у жаркому сонячному промінні, залишили після себе прозорий, ледь помітний туман — не туман, а так, невагоме марево — і запах квітів, що ростуть на іншому березі.

Яким чином довідається він, прокинувшись, де він? Чине визначається його місцезнаходження першим-ліпшим спогадом про один із прожитих днів — спогадом, який, у результаті випадкового ходу думок, стає поточною реальністю і далі самостійно визначає розвиток подій? Він дивився, згадував і марно намагався вгадати, що з побаченого треба віднести до реального світу, а що — до спогадів. Нарешті підібрав вінслово, що однаково пасувало до всього довкола, і, заспокоївшись, почав називати світ сновидінням.

За час його відсутності хтось побував у квартирі. Зникла ручка, якою він користувався для написання звітів; ніяк не знаходився особливий шматок мила з різким запахом, після якого руки мають обсохнути під теплим повітрям (у жодному разі не витирати їх рушником, щоб не пошкодити захисну молекулярну плівку).

Помізкувавши, він дійшов висновку, що