Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

«Ти був при всьому, Туре… Багато чого бачили твої очі, а чи ворухнув ти хоч пальцем в ім'я справедливості?»

«Твоя правда, Матвію, не ворухнув…»

«А чому?»

«Жити хотів…»

«А чи можна жити з пекельною мукою в серці?»

«Як бачиш, живу… Відправа в Крем'янецькому лісі була пасткою для тебе, Матвію. Вже був наказ проводу й Бендери про нові засоби боротьби з більшовиками…»

«Я знав про це… Той наказ я встиг отримати на постої… Він і зараз лежить у цинку. Можеш глянути… Візьми почитай…»

«Таємно, таємно, таємно!..» — читав Тур добутий з цинкової коробки папір. «За нових умов складаються нові засоби боротьби з більшовиками… Масовість нашого руху неминуче прискорить його повну ліквідацію… Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на бік більшовиків… Вони подвійно небезпечні для нашої подальшої боротьби з більшовизмом: їхній масовий перехід на сторону більшовиків підірве престиж ОУН та УПА, а їхня активна боротьба, до якої вони прилучаться разом з більшовиками проти ОУН та УПА, виключить будь-яку можливість нашої підпільної роботи навіть на західноукраїнських землях. А тому необхідно негайно і якнайбільш таємно в ім'я великої національної справи вищезгадані елементи ОУН та УПА зліквідувати двояким способом: а) висилати більші й менші відділи УПА на бій з більшовиками і створювати ситуації, щоб їх нищили більшовики на постоях і в засідках; б) теренові боївки та інших осіб станичного й підрайонного масштабу надрайонна й районна СБ повинні знищити під виглядом більшовицьких агентів…»

«Як ти думаєш, Туре, прочитавши таке, я не знав, що йду на смерть?»

«То навіщо ж пішов? Навіщо дав заманити себе у пастку?»

«Я вже й так був у пастці. З першого дня, як подався до УПА… Отримавши цей наказ, скажу правду, хотів накласти на себе руки. Але щось чинило спротив, щось кричало в мені, що пустити собі кулю в лоб і дурень може… І тоді я вирішив піти на ту відправу і прилюдно сказати все, що думаю про зраду проводу, про запроданство і криваві злочини наших зверхників!»

«Але ж вони обдурили тебе! Вони не дали тобі слова…»

«Говорити можна не лише словами… Проте, кола пам'ятаєш, я все ж сказав їм… Хай наша правда на аркані, та краще вмерти більшовиком, аніж животіти підлим душогубом і скаженим гітлерівським собакою…»

«Я чув ці твої слова, Матвію…»

Тур дістав з цинку ще якісь папери. Погортав їх і відклав набік. Його увагу привернула фотокартка. Підніс її ближче до лампи. На ній була зображена волинська мадонна з двома дітьми. Старший тримався за материну спідницю, а молодший, ще зовсім крихітка, простягав рученята і посміхався довірливо й безхмарно. На звороті — напис: «Прощавайте і не згадуйте лихим словом, любі діти, дурного батька. І ти, дорога дружино, свого чоловіка. Без вини в душі я для вас став найтяжчим ворогом. Я чиню зло народові, а ви спокутуєте мої гріхи…»

В отворі дверей давно маячила зігнута постать Лиса.

— Закопали?

— Так, друже провіднику… Землю трамбують.

— Візьміть і це… Покладіть поруч. — Тур склав до коробки папери, фото, притис долонею кришку.

— Цу бефель[14]! — мабуть, від бажання вислужитись зірвалось у Грицька німецьке слово. Провідник кинув на нього гидливий погляд. Шпинь знітився і поквапився покласти на стіл ще одну свою знахідку.

— Тут ось годинник… Золотий, з монограмою… У мерця знайшли…

Тур підніс годинник до світла. Сяйнула золота кришка, на якій було викарбувано: «Ростиславу Волошину. За заслуги перед ОУН. Степан Бандера».

— Павленко… — важко видихнув Тур.

— Ви щось наказали, перепрошую? — ще нижче зігнувся Гриць.

— Ви вільні.

Шпинь зник у темряві, а Тур ще довго дивився на годинник. Йому згадувались перші місяці перебування за кордоном. Якось, обідаючи на Цеппелінштрасе, в їдальні центру, розгорнув видання «Ідея і чин». В невеличкому некролозі, вміщеному на останній сторінці, говорилося, що член центрального проводу ОУН Павленко, він же Ростислав Волошин, загинув від більшовицьких рук. Волошин з його НВРО — то витвір Кука. Про це слід пам'ятати.

…Зв'язковий мав бути вже на місці. Тур рушив до скелі, що бовваніла ліворуч за смереками. Десь кричала сова, сонно перегукувались сороки. Над головою про щось шепотіло соснове гілля. А далі, за кронами, було видно холодні й до всього байдужі цієї ночі зорі. Біля старого дуба, як не придивлявся, не помітив нікого. Постояв за кущем, дослухався. Не шелесне. «Коли і прибув бігунець, то, мабуть, зачаївся й чека, поки підійду до сховка. Що ж, доведеться показати себе. Побачить, вийде».

Попрямував до дуба, засунув руку в дупло і… не знайшов гільзи. «Виявляється, таки був. Ну, це вже щось… Проте де ж відповідь? Адже мав бути грипс…»

— Не ворушись… — прохрипів хтось над вухом, і під ліву лопатку вперлося дуло шмайсера.

— Еней… — стиха промовив Тур, який краєм ока вже встиг розгледіти бородатого здорованя.

— Х-ха! Диви, впізнав. Здоров був, друже…

Вони потисли один одному руки.

— А чом не поклали в дупло пароля?

— Опівдні на постій налетіли «яструбки». Ледве ноги приволік… Маю наказ зустріти тебе і відвести на Волинь.

— А чому на Волинь, хіба Леміш там?

— Де тепер Леміш, знає лише бог. Як прийдемо під Дермань, через 135-го постукаємося вище… А далі — то вже діло не моє. Мій шлях до порога, а до бога — зась. Ходімо, пане друже, бо дорога неблизька, а небо сіріє.

«Оце дослужилися, пане полковнику, замість поштарика горами бігаєте. А колись у генерали