Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

у нього червоніла шовкова краватка, золотий чуб його був акуратно розчесаний на проділ.

При всьому тому він тримав під пахвою дуже брудну й подерту ватянку, а в другій його руці був затиснутий кінець мотузка, прив'язаного до нашийника криволапої, непевної масті собаки з шерстю, що стирчала пасмами. Через оцю собаку та оцю ватянку бабуся насторожилася.

— Скажіть, а можна бачити Гришу?

— Мо-о-ожна, — після деякого вагання протягом сказала бабуся. Вона хотіла була сказати, що собак не слід водити в кімнати, що від них самий тільки бруд, але стрималась і лише додала: — В оті двері йди.

Однак хлопчик не повів собаки до кімнати, а суворим голосом звелів:

— Пальмо, сидіти! Сидіти! Пальмо, кому сказано? Сидіти!

Пальма позіхнула й сіла з виразом безнадійної нудьги на бородатій морді. Хлопчик прив'язав кінець мотузка до поручнів сходів і тільки після цього постукав у вказані бабусею двері.

Гриша, кремезний, з копицею темного розкуйовдженого чуба і з суворим виразом обличчя, пиляв у цей час якусь дощечку, притиснувши її коліном до сидіння стільця. Він трохи здивувався, впізнавши в гостеві Олега Волошина, який учився в паралельному класі і з яким він майже не був знайомий. Гриша випрямився і, заправляючи сорочку в штани, мовчки втупився поглядом у гостя.

— Драстуй, Уточкін, — сказав той, причинивши за собою двері. — Ти не дивуйся, що я до тебе прийшов. У мене до тебе одне прохання.

— Ну? — коротко спитав Гриша.

— Ти міг би допомогти мені дресирувати собаку?

Гриша завжди був ладен узятися до будь-якого діла, але говорити багато не любив:

— Міг би. А як?

— Розумієш, я її дресирую на собаку охоронно-сторожової служби. Я вже навчив її ходити поряд, сідати по команді, лягати… Тепер я з нею відпрацьовую команду «фас»… Щоб вона кидалася, на кого я накажу. А для цього потрібен асистент, зовсім не знайома собаці людина.

— Щоб вона на неї кидалася?

— Ага. Ми вже дресирували з хлоп'ятами нашого класу, і вона душе добре кидалась, але тепер вона з ними перезнайомилась і більше не кидається. А треба зміцнити рефлекс. От я тебе і прошу…

Гриша, роздумуючи, почухав широкого носа:

— А як покусає?

— По-перше, я її триматиму на повідцеві, а по-друге, асистент надягає захисний спецодяг. — Олег розгорнув ватянку і витяг із неї такі самі подерті ватяні штани. — Зі мною всі хлопці нашого класу її дресирували, а вона тільки одного Сергійка Лаптєва трішки вкусила. Згоден?

— Згоден. А де твоя собака?

— Я її на сходах залишив, щоб вона не знала, що ми з тобою знайомі. Я зараз вийду з Пальмою і ждатиму тебе на Тихій вулиці. А ти надягай спецодяг, приходь туди і скрадайся до Пальми, ніби злочинець. Гаразд?

— Гаразд. Іди!

Олег пішов. Гриша надів кепку і став одягатися в спецівку. Це виявилося справою нелегкою, бо штани були величезні. Стягнувши їх поясом під пахвами і зав'язавши шворочками біля кісточок, Гриша став схожий на дуже велику, дивовижної форми гармошку. Ватяна куртка, яку він надів, дещо поправила діло: звисаючи за коліна, вона майже зовсім прикрила штани. Рукави, що теліпалися сантиметрів на двадцять нижче кистей рук, Гриша не засукував.

Гриші, звичайно, не хотілося, щоб бабуся побачила його в такому костюмі, тому, перш ніж вийти з кімнати, він трохи прочинив двері і прислухався, а вже потім вислизнув із квартири.

Вулиця Тиха і справді була дуже тиха вуличка. Тут уздовж тротуарів там і сям росли старі липи, за якими ховалися маленькі будиночки на один і два поверхи. Рух тут був такий незначний, що між диким камінням бруківки зеленіла травичка.

Прийшовши сюди, Гриша здалеку побачив Олега, який походжав бруківкою, голосно примовляючи:

— Поряд! Пальмо, поряд!

— Гей! — неголосно гукнув «асистент».

Дресирувальник зупинився, скомандував Пальмі сидіти і кивнув Гриші головою: можна, мовляв, починати.

Асистент насунув кепку на носа, хижо випнув нижню щелепу і, злегка присідаючи, теліпаючи рукавами, зигзагами став скрадатися до собаки.

Пальма помітила асистента і, сидячи, розглядала його, нахиляючи бородату морду то праворуч, то ліворуч. Коли Гриша підійшов до неї метрів на десять, вона встала і неголосно загарчала.

— Пальмо! Фу! Сидіти! — сказав Олег.

Пальма неохоче сіла, продовжуючи шкірити зуби. Асистент став рачки і теж загарчав.

— Фас! — крикнув Олег.

Пальма гавкнула і так стрімко кинулася на Гришу, що дресирувальник насилу втримав її за мотузок. Гриша підхопився і шарахнувся вбік.

— Бачив? — тихенько сказав Олег.

— Ага, — так само тихо відповів Гриша. — Тільки вона і без твого «фаса» кинулася б… Адже я її дражнив.

— Тепер знаєш що? Тепер давай не дражнити. Ти сховайся за рогом, а потім вийди і спокійно йди тротуаром. І навіть не дивися в наш бік. Гаразд?

— Гаразд!

Гриша добіг до перехрестя, сховався за рогом і, зачекавши там хвилинку, статечно рушив протилежним від Олега тротуаром. Ось він порівнявся з ними… Ось пройшов мимо…

— Фас!

— Рррав! Рав-рав!

Гриша обернувся і побачив, як Пальма, натягуючи мотузок, рветься до нього.

— Здорово? — сказав Олег з другого тротуару. — Все! Дякую! Перевірку зроблено! Скидай спецодяг і йди сюди.

Гриша зняв ватянку і, витираючи піт з лоба, підійшов до дресирувальника. Пальма спробувала хапонути його за ногу, але Олег крикнув на неї і примусив сісти. Він усміхався, голубі очі його блищали, а обличчя аж пашіло.

— Бачив? Бачив, що таке дресирування? Ти навіть не глянув на неї, а вона вже кинулася!

Стоячи трохи віддалік од Пальми, Гриша колупався в носі.

— Ну її що ж, що кинулася! Я її дражнив, вона мене запам'ятала, от і кинулась. Та