Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

— Та-а-ак… — Женя подумав трохи, пощипуючи кінчик носа. — Як же вчинити? Га?.. Коли б він з хуліганства її лупцював, можна було б йому всипати. А тут — інша річ. Тут…

— Ну, а нам-то що? — сказав Грицина. — Сохне чи не сохне — однаково морду б'є.

Зоя проговорила дуже серйозно:

— Ні, Грицина. Це, знаєш, формальний підхід. Перед нами жива людина все-таки. І, може, він навіть страждає, товариші.

Оля, нарешті, вийняла з рота носовичок, поклала його на стіл і зіжмакала двома руками.

— Мене цікавить одне питання, — заговорила вона повільно, не відводячи очей. — Виходить, що коли тобі хто-небудь не подобається і ти його мучиш, то тебе за це покарають. Якщо ж тобі подобається хто-небудь, то знущайся над ним скільки завгодно, і тебе за це ще й пожаліють. Дивно дуже!

Голову ледь почервонів:

— Нічого немає дивного. Тут слід зважати на психологію.

— Цікаво! Яка ж це психологія?

— А така: хлопцеві подобається дівчинка. Він не осмілюється їй про це сказати, ну й…

Він затнувся. Зоя допомогла йому:

— Розумієш, він не осмілюється їй сказати, але йому хочеться звернути на себе увагу. Розумієш?

— І лупцює?

— Так. Але не в порядку хуліганства, а щоб звернути увагу.

Оля підвелась і подивилася Жені просто у вічі:

— Дайте мені слово, товаришу голово.

— Бери, хто його тобі не дає!

— Ось що я скажу. Рожков у нас не єдиний. От… у нас багато схожих на нього… І навіть у десятих класах є. І я вважаю, що Рожкова і таких, як він, треба судити товариським судом, правильно сказала Зоя… Бо це неподобство! Ніхто не винен, що їм самолюбство не дозволяє поводитися по-людськи. Коли б моя воля, я б цього Рожкова із школи вигнала… Вони гадають, що ніхто нічого не знає. Ні! Даруйте, Женечко! Про Рожкова вона каже, що всі знають, і про інших теж усі знають. І, будь ласка, увільніть нас від таких…

Знову запанувала мовчанка.

Обличчя голови було в затінку, а вуха, крізь які просвічувало сонце, палали, немов два світлофори.

— Нічого не розумію, — забубонів він. — Наговорила, наговорила, а що наговорила, й сама не добере.

— Доберу чудово! І ти добереш, — буркнула Оля й знову вчепилася зубами за носовичок.

— Якісь узагальнення… які нікому не потрібні… Говорила б конкретно, що робити з Рожковим.

— Я знаю, що робити, — сказала Зоя, — Треба, товариші, не адмініструвати, а створити умови для нормальних дружніх взаємин.

— Паняйте. Створюйте, — знизав плечима Грицина.

— Конкретно: треба Бєлєнькій і Рожкову дати спільну роботу.

— Правильно, — сказав голова.

— Марно, — сказала Оля.

— Чому марно? Спільна робота завжди зближує.

— А знаю, що марно!

Голова обернувся до неї і майже закричав:

— Ось що, Смирнова! Хочеш говорити, то говори прямо. Зрозуміло?

— Я й так прямо говорю.

— Конкретно: яку роботу дамо?

Грицина потягнувся й позіхнув:

— Дати їм написати гасла до Першого травня.

— Не можна, — сказала Зоя. — Потрібна ініціативна робота.

Вони помовчали й задумались. Голова гриз ніготь. Грицина розглядав свої великі, перемазані чорнилом кулаки. Оля широко відкритими злими очима дивилася поперед себе, притиснувши до рота носовичок. Так минуло хвилин зо дві.

— Нічого я за нею не сохну, — пролунало за дверима.

Долинув звук ляпасів — одного, другого, третього, а потім приглушений писк. Учкомівці посхоплювалися зі своїх місць. Один стілець полетів на підлогу.

— Рожков! Знову! — загорлав Женя. — Ану, увійдіть сюди.

За дверима все стихло.

— Увійдіть сюди, я вам кажу!

Двері відчинились. Увійшла Нюся, червона й скуйовджена. Вона трималася рукою за потилицю.

— А де Рожков?

— Повтікав, — тихо відповіла Нюся. — Тобто він утік.

— Він знов лупцював тебе?

Нюся швидко прийняла руку з потилиці.

— Я питаю: він знову тебе вдарив?

Нюся подумала трохи, опустивши очі.

— Нє-е!.. — коротко відповіла вона.

У світлій читальні було тихо й порожньо. Дівчинка, яка трудилася над стінгазетою, підвелася з-за столу, потяглася і, підійшовши до підвіконня, сіла на нього. Дриґаючи ногами, мугикаючи якусь пісеньку, вона дивилася вниз на теплий, тихий провулок. Дахи будинків були вже зовсім сухі, але на бруківці поміж голубуватим, рожевуватим і сірим камінням ще чорніла волога земля.

Ось із дверей школи вийшли Зоя і Грицина. Вони потисли одне одному руки й розійшлися в різні боки.

Ось вибігла Нюся. Вона весело пострибала тротуаром на тонких прямих ногах.

Ось вийшли Оля в сірому пальтечку й довготелесий голова учкому в чорному костюмі. У кожній руці він тримав по портфелю. Вони зупинилися, поговорили трохи і повільно побрели чистим тротуаром, обминаючи маленькі підсихаючі калюжі. Два портфелі по черзі били голову по довгих ногах.

Дівчинка сповзла з підвіконня і повернулася до свого столу. Намотуючи кінчик червоної краватки на палець, вона сумно дивилася на зіпсований заголовок стінгазети. Там було написано: «За вімінне навчання».

У передпокої пролунав короткий дзвоник. Бабуся вийшла з кухні і відчинила двері. На площадці стояв хлопчик, якого бабуся ще не бачила. Він злегка вклонився і дуже ввічливо запитав:

— Пробачте, будь ласка. Чи тут живе Гриша Уточкін?

— Ту-ут, — протягла бабуся, підозріло оглядаючи гостя.

Сам хлопчик справив на неї досить приємне враження. Він був одягнутий у старанно випрасувані сині штани і чистеньку жовту теніску з короткими рукавцятами. На грудях