Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

Ви ж знаєте, я пишу історичний роман. Мабуть, мене привабила назва книжки. І я не помилився. Але, читаючи сторінку за сторінкою, я пізнавав події, що… відбуваються зараз в Україні. А Паустовський описує часи Жовтневої революції. При цьому не як її беззаперечний апологет. Я відчував, що лише з огляду на цензуру Паустовський вставив у твір позитивні слова про ту революцію. А між ними — розпач і нерозуміння того, що відбувалося. Люди — порошинки в бурях подій. І ніхто не цінував, як і зараз, голос «одиниці». Одиниця — нуль, одиниця — дурниця.

— Браво, Маяковський! — Іван Миколайович жартівливо зааплодував.

— Ні, серйозно. Знову і знову я перечитував слова Паустовського, під якими підписався б зараз сам, які мені співзвучні…

Сашко Тесля знав ті слова майже напам’ять. І він процитував:

— «Але я пишу тільки своє свідчення… Досить давно я почав писати цю повість про своє життя. Мені багато років, а повість я довів поки що до того часу, коли був ще юнаком.

Не знаю, чи встигну я все написати. Якби я зміг скинути з рахунків ще років десять, то мені вистачило б часу, щоб написати ще і другу повість, можливо, більш цікаву, ніж перша, другу книгу про своє життя. Але не про те життя, яке насправді було, а про те, яким воно повинно й могло бути, якби створення власного життя залежало тільки від мене, а не від низки зовнішніх і часто ворожих причин. Це була б повість про те, що не збулося, про все, що панувало над моєю свідомістю і серцем, про те життя, що зібрало в собі всі барви, все світло й усі хвилювання світу.

Я бачу багато глав цієї книги так ясно, начебто я пережив їх кілька разів…»

— Я теж люблю Паустовського. І готовий підписатися під кожним процитованим словом. Але ж то — Паустовський. У нас тепер набагато більше можливостей творити. Немає революцій, немає вже, слава Богу, терору. Хоча не завадило б трішки сколихнути суспільство. Застоялися ми у своїй споглядацькій пасивності.

— А мені чогось не хочеться революцій. Я пішов би за Роменом Роланом і Стефаном Цвейгом. Не знаю, як у мене вийде, але в романі я прагну стати «над сутичкою». Тобто не закликати людей, один народ проти другого, а закликати до миру та примирення.

— Олександре, ти що? Хіба ж я закликаю до революції? Я закликаю до активного мислення й справедливості. Ми, українці, народжені вільними. І тільки наша дурість привела нас до меншовартості й плазування перед різними родичами: «старшими» братами й сестрами.

— Я, каюся, нерідко серед своїх близьких виступаю проти москалів, жидів. Але це ж бравада, майже жарт. У мене ніколи не було й немає ненависті до якогось народу. Є люди хороші й погані. Я і в романі намагаюся показати протидію двох ідей, двох виховань, двох смислів у житті. І кожна з них має право на існування, і кожна по-своєму має рацію. Ось дивіться: ми зі шкільної лави вивчаємо історію. Але, вивчаючи історію, я ставлю собі запитання: чому ми знаємо більш-менш історію боротьби Росії з Австро-Угорщиною й Німеччиною? Наголошую: Росії. А як поводилось українство? Вивченню цього питання я надаю особливої уваги. Я читаю все, що є в моїй бібліотеці. А є немало…

— Твоя правда, Олександре, — Цюба знав добре тему, на яку нині наштовхнув його Тесля. — Україна не раз ставала розмінною монетою у взаємній боротьбі інших держав. І без крові ніколи не обходилося. І страждали завжди прості люди.

— Тож я і прагну розібратися у всьому, в оцих подіях, щоб не заплутатись. І за порадами класиків, особливо свого улюбленця поляка Яна Парандовського, я почав створювати картотеку подій, фактів, образів та особистостей. Адже один і той самий факт різні люди описували по-різному, по-своєму. Роботи в цьому напрямку сила-силенна. Повірте, я працюю натхненно, багато, причому усвідомлюючи, що, може, ця маса часу, цей велетенський шматок життя доведеться «вбити» задля кількох речень, може, кількох сторінок у романі. Але я маю зробити так, щоб ті сторінки вражали.

— Я сподіваюся, що так і буде.

2

Сашко не помітив непевності, що наче заховалася за словами Івана Миколайовича й відкрито не прозвучала. Але якийсь сумнів у словах Цюби все-таки промайнув. Чи ж у таланті цього молодого хлопця засумнівався видатний критик? Чи, може, відчуття тої великої невинної підлості вже витало над стосунками цих двох непересічних людей — таланта й генія.

— Шукаючи матеріал, який можна було б використати в романі, — вів далі, наче й не було нічого, Сашко, — непомітно для себе натрапляв на інші цікаві книжки й не відкладав їх убік. Так вийшло, що під час вивчення подій перед війною 1914 року в Західній Україні я заглибився ще далі в історію і дійшов до Отто фон Бісмарка, до його політичної біографії. А отже, до ще давнішої історії Німеччини середини й кінця XIX століття. Але, читаючи про Бісмарка, я більше брав із книжки для себе особисто, а не для свого роману. Може, думав я, у якогось героя вкладу окремі риси цієї видатної людини, але більше сам учився в канцлера сили духу, концентрації волі, наполегливості й ризику. Можливо, саме цій книжці маю завдячувати, що мені вдавалося, працюючи над романом, долати всілякі труднощі. Отож і вважаю той час читання про великого пруссака щасливим, він приніс мені немало і задоволення, і користі.

— Так, правду кажуть: дорогоцінна та книга, за якою стоїть велика людина. І мова не лише про письменника, а й про героя книжки.

— Зізнаюся, Іване Миколайовичу, найбільше я боявся, чи зможу викласти на папері те, що хочу сказати в романі. Боявся талановитості авторів бестселерів, які читав. Мені колись здавалося, що чужі романи написано легко, швидко, слова й речення добиралися