Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

Гриня був, як видно, добре напідпитку. Він сидів на кушетці, вільно розвалившись, і однією рукою пробував обняти Єву — Сашкову матір. Єва ухилялася від безсоромних обіймів, і Гринина рука, як мертва, ковзала по її спині й падала на подушку.

— Проходь, проходь, синашу! — казав тим часом Гриня. — Чого стидаєшся? Будь як дома!

«Гриня, — вкляк на порозі Сашко. — Гриня… Знову приліз».

Єдиною людиною в селі, що не мала свого пристанища, людиною, котра жила на громадських харчах і переходила з рук у руки (як колись пастухи), був Гриня Затятько, приймак. Він довго не засиджувався в одному дворі — погостювавши, приголубивши осиротіле жіноче серце, йшов собі далі, поки його не виганяли чи не зманювали в іншу хату. Мав Гриня веселу, незлобливу вдачу і завжди, при дітях і старих, ліз до жінок. Коли ті відбивалися, штурхали його в плечі — Гриня не сердився, не ображався, а добродушно іржав і, діставши ляпаса від одної, підсідав до іншої. Гриня знав собі ціну, знав, що його рано чи пізно покличуть: «Куди вони подінуться — оті, безмужні?»

До кочового життя він звик ще до війни, бо грав на барабані, полюбляв випити і разом з бродячим оркестром обійшов перед війною усі села й хуторці Знам’янського району: там весілля, там похорони, там мітинг, там випровідки в армію — скрізь кличуть музикантів і скрізь добре вгощають. Бувало, Гриня сяде, обхопить ногами барабан (від цього й ноги у Грині стали криві, мов у старого кавалериста) і сонно, мляво, без усякого апетиту починає стукати колотушкою. Це явний натяк — щоб попросили. А коли одна й друга чарка підпливають до Грині, він одразу ж крякає, оживає і, пригнувшись над барабаном, починає так виторохкувати колотушкою (ще й по грудях, по своїх підборах), що збирається люд подивитися на Гриню-віртуоза, особливо на його знаменитий удар куксою і ліктем, коли Гриня азартно вигукує: «Гей-га, риба з м’ясом, ходи, кума, викрутасом!..»

Відбарабанив Гриня своє: почалася війна, розбіглися оркестранти хто куди — той в армію, той на якісь підробітки. Барабан реквізували у Грині, сказали — на потребу фронтові. Що робити івалідові (у Грині з дитинства була скалічена рука)? Подумав, пошукав чоловік хліба і звалив на себе тяжкий хрест приймака.

Зараз він по-хазяйськи гукав:

— Ну-ну, показуй, синашу, що там у тебе в торбі?

Сашко увійшов до хати, за ним потягся знадвору холод. Морозний дух — той, шпаркий, із степу — наче кригою облягав йому ноги, спину, груди — все тіло. І все перемерзле тіло його трусилося. «Грицуня… Знов буде глумитися». Хлопець стояв, притискаючи до себе вишневі гілки, й дивився поверх кушетки, поверх рожевої голови приймака. Погляд його завмер на стіні, на тому місці, де висів батьків портрет. От — почалось. Батьків портрет перевернуто. Замість обличчя — сіра запилена картонка, та, що зісподу. Цвяшок, мотузка і на підвісці — сліпа рамка.

Це він, Гриня, звелів прибрати фото.

Гриня завжди починає з цього. «Слухай, — підморгує Єві і киває, показує на стіну. — Чого він супиться, твій Мирончик?.. Ич, як брови нахмурив! Мабуть, з’їв би мене. Нехарашо, — каже Гриня. — Все-таки ми компаньйони були, разом стежки до дівчат топтали. Ніззя так, — повчально мовить Гриня і наказує Єві: — Прибери його. Поверни так, щоб не бачив».

І Єва, після довгого бурчання, все-таки повертає портрет чоловіка лицем до стіни. А це означає: приймак погуляв по селу (півмісяця його не було), тепер повернувся до Єви, і будуть вони миритися…

— Йди сюди! — хотів було строго сказати Гриня Сашкові, та не вийшло: губи самі роз’їхались, як намащені, й на рожевому обличчі його засяяла хмільненька посмішка. — Йди, синашу, поздоровкайся з батьком (бач, я таки не покинув вас, повернувся), та й вип’ємо по чарці.

Від Грині, коли він добре підпивав, ішло гаряче мідне сяйво. Може, тому, що в нього аж горіла, аж світилася чиста, по-дитячому ніжно-рожева шкіра на всій фізіономії. І тільки очі трохи псували Грині фасон: під градусами вони тьмяніли і, як старе затерте скло, відсявали погаслим фіолетовим блиском. Але й стомлений чаркою Гриня завжди був у гарному настрої, і зараз він поблажливо звернувся до хлопця:

— От скажи чого ти стоїш?

Сашко ніби й не чув тих слів. Стояв і трусився. Примерзлий сніг іскрився на шапці, туго стягнутій поворозками. З-під шапки виглядали тільки ніс і синювате підборіддя, запушене інеєм. Щось було в його позі холодне, уперте, звіркувате.

Хлопець мовчав.

Тоді Гриня шарпнувся, підскочив, силкуючись встати. Він був наче прив’язаний до кушетки: шарпався і падав назад. Лайнувшись, він таки скочив на кавалерійські ноги і, кривуляючи, ступив до Сашка. Простяг хлопцеві руку — скалічену — і поштиво, з усмішкою сказав:

— Будьмо знайомі, Грицан Петрович, общий батько. Що в-в вас в торбі? Провєрім…

Гриня засопів, повіявши гарячим бражним духом. Він дихав Сашкові в лице, але той не ворухнувся, не кліпнув оком. «Ич, супиться», — пробурмотів Гриня й простяг до хлопця рожевенькі руки: похитуючись, став розв’язувати йому шапку.

Єва дивилась на них з кушетки і була, здається, вдоволена, але спідтиха, гаряче блимала синові: «Ти що? Озватися не можеш? Дядько жартує, а тобі наче язик одібрало!»

Гриня і справді ладком, жартуючи розв’язував мерзлі поворозки; руки його не слухалися, сприсали, і Гриня тицяв куксою хлопцеві під ніс. Весело бурмочучи, він таки здер із Сашка шапку й кинув на лаву; потім — через плечі й голову — заходився знімати з нього закоржавілу торбу.

Потріскувала мерзла парусина, рипів обледенілий ватник, Сашка роздягали, а він мовчав. Тільки був, мов крижаний, — не гнувся. І ще, коли б хто придивився, то помітив: лихим холодним вогнем поблискували Сашкові очі, ненависним поглядом він уп’явся в розхристані червонясті приймакові груди, в засмальцьовану тілогрійку.

— Хе, — сказав Гриня, запустивши скорчену п’ятірню