Самовидець - ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ

1 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 131.

2 Літопис Самовидця, стор. 103.

3 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 129. 38

зокрема її другої частини, у якій зображені історичні події після 1667 р., прямо чи посередньо — праці С. Величка.

Літопис Самовидця в пізніших списках був органічно вплетений в інший відомий твір XVIII ст. «Короткий опис Малоросії», з додатком кількох сторінок, що мали доповнити українську історію перед 1648 р., і закінчення, у якому події літопису Самовидця продовжено з 1703 по 1734 р. До того ж і сам цей твір взагалі був написаний на підставі літопису Самовидця.

На його основі або ж «Короткого опису Малоросії» були складені і компілятивні праці Я. Лизогуба та В. Рубана. Один з останніх українських істориків-компіляторів XVIII ст. О. Рігельман майже весь текст літопису Самовидця переніс до своєї праці, переклавши його російською мовою, знав його й автор «Истории руссов».

Різними шляхами літопис Самовидця сприяв розвитку окремих історіографічних творів за кордоном. «Короткий опис Малоросії» послужив німецькому історикові Шереру як одне з головних джерел його праці про Україну, а також історикові Гаммеру — про Туреччину. Усе це пояснюється тим, що літопис Самовидця був написаний сучасником подій, і в ньому є, крім української історії, сторінки, присвячені подіям в інших країнах, передусім у Польщі й Росії. Через те цю працю як історичне джерело охоче використовували російські, білоруські, польські та інші історики.

У XIX ст. літопис Самовидця широко використовували майже всі українські історики, що досліджували надзвичайно багату на події історію України другої половини XVII ст. Це зумовлене значною мірою тим, що в першій половині XIX ст. ще не були опубліковані достовірніші за літописи історичні документи. До того ж літописи давали зв’язний суцільний виклад подій про Україну.

Після того, як 1846 р. літопис Самовидця був опублікований, про нього з’явились окремі дослідження, а історичні праці містили посилання на це джерело.

«Надзвичайно важливою» і «дорогоцінною», «однією з найцінніших історичних пам’яток» української історіографії XVII ст., «кращим оригінальним» українським літописом, «об’єктивною і безпристрасною» називали цю пам’ятку О. Бодянський, М. Максимович і О. Левицький.

Подібну оцінку літопису дають у своїх працях також інші вчені, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, Д. Багалій, М. Петровський та ін.

Особливо вплив літопису Самовидця позначився на історичних поглядах його популяризатора П. Куліша, який сприйняв думки автора про історичні події на Україні в другій половині XVII ст., його оцінки козацьких низів та інших шарів українського суспільства.

У своїх працях Куліш посилався на літопис Самовидця як на пам’ятку, що «не має нічого рівного собі серед українських 39 джерел», а сторінки літопису про події на Україні 1663 р. послужили Кулішеві сюжетом для його роману «Чорна рада».

З літописом Самовидця був знайомий уже на початку своєї творчої діяльності Тарас Григорович Шевченко. За його власним свідченням, він «літописи напам’ять» знав, і «оживала його душа», коли перечитував їх. Після виходу в світ літопису Самовидця Шевченко разом з іншими літописами тримав його на своїй полиці.

Як достовірне і важливе історичне джерело літопис Самовидця використовували українські історики М. Костомаров, О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Яворницький, Д. Багалій, І. Крип’якевич та ін., а також російські, білоруські, польські, молдавські.

Звертаються до праці Самовидця і сучасні українські історики.

Як видатну пам’ятку історії української літератури та української літературної мови літопис Самовидця високо оцінювали також українські філологи О. Огоновський, М. Петров, П. Житецький, М. Возняк, О. Білецький.

Заслужену оцінку українським літописам, зокрема й Самовидцевому, дав Іван Франко. Розглядаючи український літературний процес як безперервний і органічний, учений чітко визначив роль і місце літописів у розвитку нової української літератури, історіографії та суспільно-політичної думки на Україні XIX ст.

Як пам’ятку української літератури, давньоукраїнської мови і джерело історичних подій літопис Самовидця використовували і захоплювались ним українські письменники І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, Леся Українка, З. Тулуб, О. Довженко та ін.

Цікавою і важливою є думка Лесі Українки про українські літописи як першоджерела нової української літератури. З цього приводу в листі від 24 травня 1912 р. до А. Кримського вона писала: «Гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (авторське підкреслення. — Я. Д.) (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там «Волинську літопись» чи «Самовидця», то я б там вчитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім може й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети» [ 1 Леся Українка. Твори, в п’яти томах, т. V. К., 1956, стор. 618].

Все це свідчить про великий вплив літопису Самовидця на дальший розвиток української історіографії та важливе значення його як пам’ятки української літератури й мови.

* * *

В основу цієї публікації покладено список Іскрицького. Звіряючи видання О. Левицького з списком Іскрицького, майже на кожній 40 сторінці друкованої книжки знаходимо по кілька помилок, неправильне прочитання тексту, пропуски окремих слів.

Текст цього видання звірявся з списками Іскрицького 1, Козельського і нововиявленим списком М. Судіенка. Всі вони зберігаються в Центральній науковій бібліотеці Академії наук УРСР у Києві (шифр Іскрицького — 3866, Козельського — 3862, Судієнка — 156 (54). Найповнішими є списки Іскрицького і Судієкка.

1 Список Іскрицького переписаний чотирма руками. Основну частину тексту переписав сам Петро Іскрицький.

Список останнього у 40-х роках XIX ст., очевидно, належав М. Писарєву. Тоді ж з нього була зроблена копія для Є. Болховітінова, а з них — копія для М. Юзефовича. Список