Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Сусіди засикали на неї, і двоє молодих дамулиних попутників якось заспокоїли крикуню, — тепер лютилися тільки її очі. Зрештою мішенню цієї люті могли бути лише успіх, слава, бо Берма хоч і багато заробляла, але була в боргах як у шовках. Вона не переставала призначати ділові чи приятельські побачення, а прийти на зустрічі не могла, через те мала на кожній вулиці хлопчиків на побігеньках, і ці груми за її наказом скасовували побачення, вона замовляла в готелях апартаменти, якими ніколи не користувалася, купувала океани парфумів, щоб купати сучок, відшкодовувала директорам невстійки. Бермине марнотратство було прозаїчніше і не таке заласне, як Клеопатрине, — Берма процвиндрила б провінції й царства, але тільки на пневматичну пошту і на паризьких візників. Так ось, ця дамуля акторувала, але в акторстві їй не повелося, і вона запалала смертельною ненавистю до Берми.

Берма, нарешті, вийшла на кін. Аж це — о диво! — так само, як вечірнє визуджування уроків виснажує нас до знемоги, а вранці ми проказуємо вивчене мов отченаш, так само, як розпачливі зусилля нашої пам’яти не воскрешають облич умерлих, а коли ми перестаємо про них думати, ті постають перед нашим зором як живі, Бермин талант, який тікав від мене, коли я пнувся спіймати найяскравіше в ньому, нині, по роках забуття, в годину байдужосте, відкрився моєму захопленню у всесилі своєї очевидности. Колись, намагаючись виокремити її талант, я ніби вилущував із почутого саму ролю — ролю, спільну власність усіх акторок, що грають «Федру», — яку я вивчив загодя, щоб по тому, як я вилущу її, залишився один Бермин талант. Але той талант, який я силкувався схопити поза ролею, зливався з нею водно. Так само і з великим музикою (здається, так було з Вентейлем, коли той музикував), його гра це гра такого великого піяніста, що вже не знаєш, чи він піяніст, бо (скірна всьому цьому переборові пальців, які раз у раз досягають чудових ефектів, всьому цьому нотному шпуванню, в якому слухач, не знаючи, чого триматися, бачить обдарування в його фізичній, відчутній на дотик реальности) його гра стає такою прозорою, такою насиченою твореним нею, що її самої вже не бачиш, тепер вона лише вікно, відкрите на мистецький шедевр. Я міг розпізнати наміри, які оточували пишною чи тонкою крайкою голос та міміку Ариції, Ісмени, Іполита; але Федра втілила їх у собі, і моя свідомість не вміла відірвати від її дикції та поз, уловити в ощадливій простоті гладеньких поверхонь цих останніх акторські знахідки, акторські ефекти, що не були б глибинні та підшкурні. Бермин голос, вільний від шлаку безчулої та опірної духові матерії, не попускав цілих патьоків сліз, які аж лилися по мармуровому голосу Ариції та Ісмени, адже мармур сліз не вбирав: її голос був чарівно гнучкий кожною своєю жилкою, як інструмент великого скрипаля, у тоні якого, кажучи, що він незрівнянний, ми хвалимо не якусь його фізичну прикмету, а душевну щедрість; і як в античному краєвиді на місці зниклої німфи починає трискати неживе джерело, так очевидний і свідомий намір перетворився в Берми на забарву тембру, на химерну його чистоту, щиру й холодну. Бермині руки, що їх самі вірші — тим самим поривом, який викидав з її уст голос — підносили до грудей, ніби підхоплене бистриною листя; її поза в цій сцені, яку вона помалу відпрацювала і яку мала ще змінити, поза, обрана після роздумів куди глибших, ніж ті, чиї сліди проступали в жестах її колежанок, роздумів, які втратили свою свідому основу, стопилися в якесь гало, творячи довкола постаті Федри світіння якихось щедрих і крутих стихій, які зчарований глядач брав не за успіх актриси, а за істнє життя; навіть білі шати, томливі, щирі, ніби зроблені з чогось живого, зіткані чи то поганською, чи то янсеністською мукою, круг якої вони закоцюбли у вигляді крихкого й замерзлого кокону; все це — голос, поза, жести, шати — було круг цього тіла думки, тобто круг віршів (на противагу людському тілові, це тіло не закриває непроникною заслоною душі, воно схоже на вбілені, оживлені шати), лише додатковими покровами, покликаними не ховати, а, навпаки, увиразнювати душу, яка присвоїла їх собі й розлилася в них; лише стопом різних, нині прозорих субстанцій, нашарування яких ще яскравіше заломлювало ув’язнений у них центральний промінь, що пронизував їх наскрізь і розширював, збагачував та розцвічував пломінку тканину, в яку був сповитий. Так грала Берма, вона творила довкола твору інший твір, теж одуховлений генієм.

Моє вражіння — сказати по щирості, приємніше від давнішого — власне, зоставалося тим самим. Хіба що я вже не протиставляв його своєму колишньому абстрактному й хибному уявленню про драматичне мистецтво; до мене дійшло, що, власне, це і є драматичне мистецтво. Мені подумалося, що за першим разом я не відчув утіхи від Берминої гри з тієї самої причини, з якої не відчув утіхи від побачення з Жільбертою на Єлисейських Полях; я йшов до Жільберти надто великим хтієм. Між тими двома розчаруваннями була, може, не тільки ця подібність, а ще й інша, глибша. Людина, твір (чи його виконання), якщо вони дуже своєрідні, справляють на нас особливе вражіння. Ми несемо з собою поняття «краси», «стильової розкутосте», «патетики», що їх із біди можемо відкрити в банальному хисті, в поправних рисах обличчя, а тут наша чуйна свідомість натикається на якусь кричущу форму, яка нам у голові не вкладається, бо з чим її їдять ми не знаємо. Наше вухо ріже звук, химерно запитальний тон. Мозок запитує: «Чи те, що я відчуваю, гарне? Чи це — захват? Чи це і є колоритність, шляхетність, сила?» А йому у відповідь знов гострий голос, химерно запитальний тон, деспотичне вражіння, справлене незнайомою нам цілком, матеріяльною істотою, що не лишала місця для «різних тлумачень». Твори по-справжньому гарні, якщо їх щиро слухати, мають розчарувати нас найбільше, бо в арсеналі наших уявлень нема жодного, яке вдовольняло б наші нові підходи.

Бермина гра саме це мені й доводила. В її виконанні і тоді впадали в око шляхетність, розуміння того, що вклав у річ автор. А нині я усвідомив ще й інші переваги Берминого виконання — широту, поезію, потугу, чи радше те, чому заведено давати ці визначення, але так, як дають назви Марс, Венера,