Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Сатурн планетам, не наділеним нічим мітологічним. Ми відчуваємо в одному світі, а мислимо і називаємо в іншому, ми можемо усталити між двома світами згоду, але заповнити відстань, що ділить їх, нездольні. Власне, цю відстань, цю щілину я й мав подолати, коли, вперше побачивши Берму, ловлячи кожне її слово, насилу зумів узгодити її гру з моїми уявленнями про «шляхетну інтерпретацію», про «оригінальність» і заплескав у долоні не зразу, немовби мої оплески зродилися не з самого мого вражіння, а були пов’язані з моїми попередніми уявленнями, з тією втіхою, якої я зазнав, правлячи собі: «Нарешті я чую Берму». Ріжниця між надзвичайно своєрідною особистістю, надзвичайно своєрідним твором і поняттям краси дуже велика, але не менша й між почуттями, які вони викликають, і поняттями любови, захоплення. Ось чому ми їх не помічаємо. Я не втішався, коли слухав

Берму (як не втішався, коли бачив Жільберту). Я казав собі: «Ні, я нею не захоплююся». А проте я намагався тоді якнайглибше вникнути в Бермину гру, я був поглинутий тільки цим, я силкувався якнайширше розкрилити свою думку, аби ввібрати в неї все, що містила її гра. Тепер я зрозумів, що це, власне, означало: щоб захоплюватися нею.

Чи геній, який Бермине виконання просто появило, був лише геній Расінів?

Зразу я думав, що тільки Расінів. Я переконався в помилковості своєї думки, коли дія завершилася, після викликів; у цей час моя сусідка, стара злюка, випроставши свою дрібну постать, сидячи бока, скам’янівши, схрещувала на грудях руки, аби показати, що вона овацій не підтримує і щоб усі бачили її обурення, але хоча вона думала, що її поведінка викличе сенсацію, ніхто її не зауважив. Наступна п’єса була з тих новинок, які колись, позбавлені всякого розголосу, здавалися мені хирявими, дрібними, такими, що живуть, поки їх грають на сцені. Та все ж я не відчував того розчарування, яке вражає, коли бачиш класичний твір і переконуєшся, що вічність цього шедевра обмежується шириною рампи і часом якоїсь злободенної вистави. Тепер до кожної тиради, що, як я відчував, подобалася публіці і колись стане знаменитою, я доточував, через брак слави, якої в минулому мати вона не могла, славу прийдешню, доточував, виконуючи душевну роботу, протилежну тій, що ми робимо, уявляючи собі шедеври у хвилини їхньої несміливої появи, коли їхня назва, ще нікому невідома, здається, ніколи не зблисне тим самим світлом, що й інші твори цього автора, і не стане в один ряд із ними. А Берми-на роля не опиниться колись серед найкращих її ролей і не стане в один ряд із «Федрою». Не можна сказати, що п’єса сама собою мала якусь літературну вартість, а все ж Берма грала її так само чудово, як і «Федру». Тут до мене дійшло, що творчість письменника для трагедійниці тільки матеріял, не такий-то вже для неї й важливий матеріял для високомистецької інтерпретації, — так великий маляр, з яким я познайомився в Бальбеці, Ельстір, знайшов тему для двох прегарних полотен у банальному шкільному будинкові та в соборі, який уже сам із себе великий витвір мистецтва. І достоту як маляр розчиняє дім, віз, людей у дивовижному світловому ефекті, який їх злютовує водно, так Берма накидала широкі завої жаху чи ніжности на слова того самого литва, всі однаково пригашені чи допасовані одне до одного, які пересічна акторка викарбувала б почережно геть усі. Берма, звісно, робила на кожному з них відповідний притиск — вірші у неї й виходили віршами. Хіба першою ознакою упорядкованої складности, себто краси, не є почута рима, себто щось таке, що скидається на те слово, з яким римується, і воднораз не схоже на нього, зумовлене ним, але наділене якимось новим поняттям, не є відчуття двох схрещених між собою систем — розумової і метричної? Але Берма вводила слова, вірші, навіть цілі «тиради» в розлогіші злуки, і було так утішно бачити, як вони мусять, дійшовши до межі, затримуватися, уриватися; так поет знаходить уподобу в тім, щоб погаятися хвильку з римованим словом, яке має злетіти, а компоніста приборкує розсипані слова лібрето кованим і летючим ритмом. Таким чином у фрази сучасного драматурга, не менш вправно, ніж у расінівські вірші, Берма впроваджувала широкі образи скорботи, шляхетности, пристрасти, і то були її власні шедеври, в яких її впізнавано, як упізнають маляра в портретах, мальованих з різних моделей.

Мені вже не хотілося, як колись, щоб Берма завмирала в якійсь позі, щоб не гасли, ледь народившись, чудові переливи барв, які вона створювала, користуючись миттєвими світловими ефектами, мені не хотілося, щоб вона сто разів повторювала який-небудь вірш. Я розумів, що моє давніше прагнення було вимогливіше від волі поета, волі трагедійниці, волі великого мист-ця-декоратора, її режисера, і що цей шарм, яким спалахував той чи інший вірш, її мінливі, неспійманні рухи, нові й нові образи становили собою коротку рвію, разову мету, минуще диво театрального мистецтва, диво, яке увага надто захопленого глядача знищила б, силкуючись його закріпити. Ба більше, мені не залежало навіть на тому, щоб ще раз почути Берму, я був цілком задоволений; раніше, коли я надто захоплювався, я тим самим прирікав себе на розчарування (чи то предметом моїх захоплень була Жільберта, чи то Берма), я вимагав від завтрішнього вра-жіння тієї втіхи, якої мені не давало вражіння вчорашнє. Не прагнучи зглибити радість, яка мені щойно була послана і яку я, мабуть, міг би пережити якось плідніше, я казав собі, як колись казав мій однокласник: «Для мене Берма стоїть на першому місці», хоча щось мені підказувало, що цей вибір, це твердження, що Берма стоїть «на першому місці», не пояснює, в чому її геній, хай цей мій здогад і вдовольняв мене.

Щойно почалася друга п’єса, я глянув у бік бенуару принцеси Ґермантської. Порухом, що викреслив чарівну лінію, по якій мій дух гнався в пустці, принцеса Марія обернула голову в глиб ложі. Гості теж підвелися, обертаючись до дверей; і в утвореній ними шпалері, зі звитяжницькою самонадією і маєстатом богині, а заразом із несподіваним кокетливим замішанням в усміхнених очах від того, що так спізнилася і наробила такого шелесту посеред вистави, сповита в білий муслін, з’явилася дукиня Ґер-мантська. Вона підійшла до своєї кузини, віддала глибокий уклін до білявого молодика, який сидів у першому ряду, а потому, обернувшись до морських священних потвор, які плавали в