Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

суспільства, низько стелеться перед таким перістим, м'яко кажучи, людом. Мені, хто знає Сванна віддавна, чудно й кумедно бачити, як людина добре вихована, що має вступ до найкращих домів, палко дякує діловодові міністерства пошт за те, що той прийшов до них, і питає, чи вільно пані Сванн одвідати його дружину! Мені здається, ніби Сванн почуває себе там чужим: це аж ніяк не його світ. А все ж мені не віриться, щоб Сванн був нещасливий. Щоправда, перед тим як вони побралися, вона поводилась негідно, була шантажисткою; як тільки Сванн у чомусь їй відмовляв, ховала кудись від нього його доньку, не допускаючи її до батька. Горопашний Сванн, людина така сама рафінована, як і простодушна, щоразу казав собі, що пропажа доньки — річ випадкова, і не хотів дивитися правді в очі. До того ж вона робила йому сцену за сценою, і всі гадали, що коли вона діпнеться свого й одружиться з ним, то вже зовсім пуститься берега, і їхнє спільне життя стане пеклом. І от маєш! вийшло все навпаки! Люди сміються з того, як Сванн мовить про свою жіночку, гострять на ньому свої язики. Звісно, ніхто не вимагав, щоби Сванн, либонь, свідомий того, що він… (знаєте мольєрівське слівце?)[44] заявляв про це urbi et orbi[45]; але коли він переконував, що його половина — вірна подруга, всі вважали, що це вже занадто. А насправді, уявіть собі, це не так-то вже й далеко від правди. Так, вона була вірна, хоча вірна по-своєму, і не всі чоловіки таке вітали б, але, між нами кажучи, навряд щоб Сванн, який знав її віддавна і якому квітки не пришиєш, не відав, чим вона дихає; вона йому віддана, — це річ безперечна. Звісно, вона шалапутка, але ж Сванн, як пащекують, з-під живого підошву випоре, тож можете собі уявити, як їх обох обмовляють. Але з почуття вдячности Сваннові за те, що він для неї зробив, і всупереч побоюванням усіх вона стала, мабуть, сумирна, як ангелиця.

Зміна ця була не така-то вже й незвичайна, як це собі уявляв маркіз де Норпуа. Одетта не вірила, що Сванн зрештою одружиться з нею; щоразу, як вона заявляла дипломатично про те, що хтось із достойних людей побрався зі своєю коханкою, Сванн зберігав крижану мовчанку. У кращому разі, коли вона питала його навпростець: «То ти не вважаєш, що він учинив гарно, що він учинив чудово щодо жінки, яка віддала йому свою молодість?» — Сванн сухо відповідав: «Але ж я не кажу, що це погано, кожен живе своїм розумом». Одетта була навіть готова до того, що (як він сам спересердя їй казав) Сванн покине її, бо недавно одна скульпторка похвалилася їй: «Від чоловіків можна сподіватися всього, це такі хамлюги», і Одетта, вражена цим песимістичним трюїзмом, запозичила його собі й принагідно повторювала трагічним голосом, наче хотіла сказати: «Очевидно, треба сподіватися найгіршого, така вже нещаслива моя доля». Отож утратила глузд оптимістична сентенція, взята на озброєння Одеттою раніше: «Чоловіками, якщо ті закохані, можна крутити як завгодно, вони ж ідіоти». Цю думку вона виражала ще й підморгуванням, яким зазвичай супроводжуються слова: «Не бійся, він нічого не розіб'є». Поки що Одетті дуже боліло, що могли думати про поводження Сванна її подруги, одружені зі своїми коханцями, з якими жили менше, ніж Одетта зі Сванном, і зосталися бездітні, подруги, шановані тепер, запрошувані на бали до президента Республіки. Якийсь психолог, проникливіший, ніж маркіз де Норпуа, звичайно, відкрив би, що то саме почуття приниження і сорому роз'ятрювало Одетту, що її пекельний характер не вроджений, що її лихо не безнадійне, і він легко передбачив би те, що потім і сталося, а саме, що новий життєвий уклад, шлюбний уклад, із майже чарівною швидкістю покладе край цим її вибрикам, щоденним, але для неї аж ніяк не природним. Найдивніший був той подив, який викликав їхній шлюб. Безперечно, мало хто розуміє наскрізь суб'єктивний характер феномена кохання, який є своєрідним витворенням додаткової особи, відмінної від тої, що носить те саме прізвище, хоч і складеної в основному з нас самих. Тим-то, дуже небагатьом уявляються природними ті велетенські розміри, яких зрештою набирає для нас істота, не схожа вже на ту, яку бачать вони. Що ж до Одетти, то хоч оцінити належно інтелект Сванна вона не могла, зате пам'ятала бодай назви його праць, вникала в те, що він робив, так що ймення Вермеєр стало для неї не менш звичним, як імення її кравця; вона до п’яти вивчила риси Сваннового характеру, звичайно не зауважувані чи брані на глум чужими, але дорогі і сестрі, і коханій, бо ті мають про них правильне уявлення; не дивно, що ми тримаємося за ці риси, тримаємося навіть за такі, які нам найбільше хотілося б виправити, і якраз тому, що в жінки зрештою виробляється до них поблажливе і панібратське призвичаєння, схоже на призвичаєння наше власне та призвичаєння наших родичів, давні любовні зв'язки набувають чогось від ніжности і сили родинних почуттів. Узи, що єднають нас із кимось, освячуються, коли ця людина, витикаючи нам якусь ваду, стає на нашу-таки позицію. Особливими були не лише риси Сваннового характеру, але і його інтелект, одначе своєрідність його інтелекту Одетта легко осягнула, оскільки коренилася вона як-не-як у його характері. Вона шкодувала, що у Сванні-письменникові, у його друкованих розвідках цих відмітних рис куди менше, ніж у його листах чи в розмовах, позначених ними дуже щедро. Вона радила йому давати їм волю у своїх писаннях. їй так хотілося, бо саме ці риси вона любила в ньому найбільше, а що любила їх через те, що вони були глибоко індивідуальні, то, мабуть, мала слушність, прагнучи, аби вони виражалися в тім, що він пише. Може, вона також гадала, ніби вони зроблять його твори жвавішими, здобудуть йому нарешті успіх, і тоді вона зуміє створити собі те, що Вердюрени її навчили ставити понад усе: салон.

Серед тих, хто вважав такий шлюб кумедним, хто питав себе: «Що подумає герцог Ґермантський, що скаже Бреоте, якщо я одружуся з панною Монморансі?», серед тих, хто міряв такими мірками, двадцять років тому був би і Сванн, Сванн, який пнувся зі шкури, щоб потрапити до Жокей-клубу, і шукав собі блискучої пари для зміцнення свого