Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

якою вона стала, звиклася з тим, чого слід чекати від життя, і з тим, що життя у Віскосі не таке вже й кепське — зрештою, влітку вся округа кишма кишить туристами, що називають тутешні місця «райськими».

Але наразі усі страховиська раптом повиповзали зі своїх нір, вселяючи жах у її душу, змушуючи почуватися нещасною, несправедливо скривдженою, забутою Богом людиною, що витягнула нещасливий жереб. Навіть гірше — вони змушували її усвідомлювати, яку гіркоту носила вона в собі вдень і вночі, у лісі й у шинку, спілкуючись з людьми й на самоті.

«Хай йому цур, цьому чоловікові! І хай мені пек за те, що наші з ним шляхи перетнулися!»

На зворотному шляху до містечка Шанталь каялася за кожну прожиту хвилину, проклинала матір за те, що та померла так рано, і бабусю за те, що впевнила її — треба старатися бути чесною й доброю, і друзів за те, що покинули її, і долю — за те, що зоставалася такою, як і раніше, а не інакшою.

Берта сиділа собі на тому самому місці.

— Що ти все бігаєш? — сказала вона. — Сядь лишень, посидь зі мною, перепочинь.

Шанталь послухалася, подумавши, що, коли зуміє відірватися від цих думок, час мине швидше.

— Міняється наш Віскос, — підмітила стара. — Навіть повітря якесь інше стало. А вчора я чула, як виє «проклятий вовк».

Шанталь наче камінь скотився з душі. Перевертень чи не перевертень, однак минулої ночі завивав вовк і принаймні ще одна людина чула це.

— Наше містечко зовсім не міняється, — відказала вона. — Чергуються лише пори року, — і тепер прийшла зима.

— Ні. Це чужинець прийшов.

Шанталь ледве стрималася. А раптом він розмовляв ще з кимсь?

— To що ж воно змінилося в нашому Віскосі з появою чужинця?

— День у день я дивлюся на те, що мене оточує. Хтось думає, ніби це — марна трата часу, та як на мене тільки так можна було пережити втрату людини, яку я так любила. Я бачу, як заступають одна одну пори року, як дерева скидають листя, а потім воно з’являється знову. Але буває й так, що час від часу природні катаклізми породжують разючі зміни. Мені розповідали, що ген ті гори утворилися після землетрусу, що стався багато тисяч років тому.

Шанталь кивнула, — їй у школі розповідали про це.

— Нічого незмінного не буває. Боюся, сьогоднішній день — не виняток.

Шанталь, запідозривши, що стара Берта щось таки знає, вже хотіла було розповісти їй про золото, та все-таки промовчала.

— Я думаю про Ахава, про нашого великого перетворювача, про нашого героя, про чоловіка, якого благословив святий пустельник.

— А чому саме про Ахава?

— Бо він здатний був зрозуміти, що навіть незначна дрібниця, навіть якщо вона породжена найблагороднішими намірами, здатна знищити геть усе. Розповідають, що, встановивши в місті мир, повиганявши звідси всілякий набрід, установивши нові порядки для сільського господарства й крамарства, він скликав на вечерю своїх друзів і приготував для них смаковиту печеню. І раптом виявилося, що в будинку немає солі.

Тоді Ахав покликав сина й звелів йому:

— Сходи-но в місто й купи солі. Але, гляди, заплати рівно стільки, скільки вона має коштувати, — не дорожче й не дешевше.

— Я знаю, батьку, що не повинен переплачувати, — здивувався син. — Але якщо можна буде поторгуватися, чом би й не зберегти якусь дещицю грошей?

— У великому місті, сину, саме так і слід чинити. Але для такого містечка, як наше, це врешті-решт стане погибеллю.

Ні про що більше не запитуючи, син подався по сіль. А гості, що зібралися на вечерю і чули ці слова, й собі давай питати, чому це не можна купувати сіль дешевше? І Ахав відповів їм:

— Той, хто продає сіль дешевше, ніж вона насправді коштує, чинить так швидше за все тому, що має велику потребу в грошах. Той, хто скористається цим, виявить неповагу до пролитого поту й тяжкої праці, бо без них нічим не розживешся.

— Але ж цього недостатньо, щоб знищити наш Віскос!

— На початку часів, за створення світу, несправедливість теж була мізерно мала. Але кожен з тих, хто приходив слідом, докладав до неї пучку або жменьку, думаючи, що нічого від цього не зміниться. Погляньте, де врешті ми з вами опинилися.

— Та взяти, приміром, хоча б цього чужоземця, — сказала Шанталь, сподіваючись почути від Берти, що вона теж говорила з ним. Але оскільки стара нічого на це не відповідала, рішуче продовжувала, — не доберу, чого це Ахав так прагнув урятувати Віскос? Колись це був притулок для покидьків, а нині — осередок боягузтва.

Тепер ясно, — стара щось знає. Залишалося тільки з’ясувати звідки, — чи не від самого чужоземця, може, це він їй усе розповів?

— Я не певна, що це боягузтво в прямому розумінні слова. Гадаю, це боязнь перемін. Люди хочуть, щоб Віскос залишався таким, як завше, — куточком, де можна обробляти землю й розводити худобу, радо приймати мисливців і туристів, де кожен точно знає, що станеться завтра, і де єдине, чого не можна завбачити, — це витівки й сюрпризи природи. Імовірно, у такий спосіб люди шукають миру в душі, і я згодна з тобою в одному: всі вважають, що управляють геть усим, хоча насправді ніхто нічим не управляє.

— Ваша правда — ніхто нічим, — погодилася Шанталь.

— Ніхто не зможе додати ані титли, ані крапки до того, що вже начертано, — проказала стара, переінакшивши євангельський вірш. — Але нам подобається жити з цією ілюзією, бо вона додає нам упевненості.

Врешті-решт, вибір, який я повинна зробити, нічим не відрізняється від будь-якого іншого. Разом з тим нерозумно вважати, ніби управляєш ціленьким світом, і вірити, без усяких на те підстав, що перебуваєш у безпеці. Це закінчується загальною непідготовленістю до життя, — тієї миті, коли найменше цього чекаєш, землетрус створює гори, блискавка вбиває дерево, котре готувалося навесні зацвісти, а безглузда випадковість на полюванні