Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

я так назвав собаку, бо в цьому нема ніякого сенсу; а мені цікаво, чому в собачій кличці має бути сенс? Сідайте!

Дизма сів. Цей граф справляв на нього жахливе враження, в якому були і страх, і відраза, і цікавість, і співчуття.

— Чув, — тягнув граф, облизуючи кінчиком язика рухливі безкровні губи. — Чув. Напевне, ви якесь велике цабе, і через те той лайдак притягнув вас сюди. Як джентльмен, вважаю за свій обов’язок застерегти вас, що мій коханий зятьок — справжній злодій.

— Але про кого це ви кажете, графе? — здивувався Дизма.

— Про кого? Ну, про цього ж гевала, про Леона Куника.

— Про пана Куницького?

— Сто чортів! — заверещав граф. — Що за Куницький? Який Куницький? Звідки Куницький?! Куницький — це славетне шляхетське прізвище, яке та п’явка привласнила собі! Украв, розумієте? Украв. Звати його просто Куник! Я сам перевіряв. Син прачки Геновефи Куник і невідомого батька. Отак-то, добродію, графиня Понімірська, внучка княгині де Реон, тепер пані Куникова.

— Не розумію, — обережно почав Дизма, — виходить, ви, пане граф, — швагер панові Куницькому?

ГІонімірський аж підскочив, наче його швайкою шпигонули. Безкровне обличчя його враз налилося краскою.

— Замовкніть! Замовкніть, ви!..

— Перепрошую, вельми перепрошую, — сторопів Дизма.

— Не смійте ніколи називати при мені того мерзотника інакше, ніж Куник, лайдак Куник, плутяга Куник! Ніякий він не Куницький!.. Мій зять — паршивий лихвар і шахрай Куник, хамський байстрюк Куник! Ку-ник! Куник! Зараз же повторіть: Ку-ник! Ну!..

— Куник… — пробелькотів Дизма.

Понімірський вгамувався, сів і навіть усміхнувся.

— Ви цього не знали? Мій Брут теж не знав і навіть лащився до мого зятька, аж доки той не штурнув його носаком. Тварюка!

Замислився і додав:

— Обидва: і Куник — тварина, і собака — тварина… Зрештою, я й сам тварина…

Зненацька зайшовся реготом.

— Вибачайте мені за щирість, але й ви, пане, тварина.

Він усе сміявся, і Дизма подумав:

«Це причинний».

— Ви гадаєте, що я божевільний? — ГІонімірський раптом схопив Никодима за руку і нахилився до самісінького його обличчя.

— Ні, — непевно відказав Дизма, — що ви, боронь боже…

— Не відпирайтесь! — крикнув граф. — Я знаю! А втім, напевно, Куник попередив вас. Чи, може, моя сестра? Признайтесь, бо кінець кінцем із цим кабаном, з цим шакалом і вона втратить порядність. Що Ніна вам казала?

— Та ніхто нічого мені не казав.

— Ніхто?

— Даю слово, — запевнив Никодим.

— Видно, думали, що ви не матимете честі познайомитися зі мною. А ви знаєте, що вони заборонили мені приходити в палац? Наказали годувати мене окремо! Я не можу покинути парку, бо Куник велів слугам бити мене киями, якщо я вийду.

— Але чого?

— Чого? А того, що йому незручно, мої шляхетські манери прикро вражають цього вискочня, цього праччиного байстрюка; того, що я тут маю бути хазяїном, а не цей нікчемний приблуда: він не може перенести, що я, справжній господар Коборова, я, нащадок шляхетського роду, повинен бути паном у нашому споконвічному родовому гнізді!

— То пан Куниць… пан Куник узяв Коборів у посаг за вашою сестрою?

Понімірський затулив обличчя рукою і мовчав. За хвилю Дизма помітив, що по довгих, неймовірно довгих пальцях графа течуть сльози.

«Що за дідько?!» — вилаявся він у думці.

Песик почав настирно скавучати і дряпати лапками по штанях свого хазяїна. Той вийняв напахчену шовкову хусточку, витер очі і мовив:

— Вибачте. У мене трохи розладнані нерви.

— Прошу, прошу… — почав Дизма.

Граф скривився в ущипливій посмішці:

— Що там ви просите? Ви, як там вас звати, подобаєтесь мені, от я й плачу. Англійці в таких випадках кажуть… А втім, ви, либонь, не розумієте по-англійськи?..

— Не розумію.

— От і чудово, — зрадів Понімірський. — Мені не хотілося б завдавати вам прикрощів — полюбив я вас! — Він кінчиками пальців поплескав Дизму по плечу. — Тому як тільки мені закортить вас вилаяти, я зроблю це по-англійськи. Добре?..

— Гаразд, — покірно відповів Никодим.

— А проте річ не з цьому. Мушу вам сказати, що хоч Куник шахрай, хоч він і видурив у моєї родини Коборів, але ви не повинні обкрадати його, бо я ще колись подам на нього в суд, маєток відберу, зятька запроторю до буцегарні, а Ніну візьму під особисту опіку. Котра година?

Дизма дістав годинник.

— Пів на восьму.

— Що? Вже? Гай-гай, то я мушу йти у свій флігель, бо пізніше мені не дадуть вечеряти. Прощавайте. Шкода, я хотів ще розказати вам багацько дечого. Приходьте сюди завтра о цій же порі. Прийдете?

— Добре, прийду.

— І ще одне. Нікому не признавайтеся, що бачили мене й балакали зі мною. Боронь боже! Дайте слово честі!

— Даю.

— Ну, я вірю вам, хоч і прізвище ваше, і вигляд свідчать, що ви походите з черні, а хами честі не мають. Бувайте.

Він крутнувся на закаблуках і пружною ходою подався уздовж дубової алеї. За ним, незграбно скакаючи, біг песик.

— Не всі дома, — голосно мовив Дизма, коли вони зникли за поворотом. — Напевно, божевільний. Ну й нагородив же він мені… У цих великих панів завжди буває таке свинство… Може, він і правду казав… Ч-чорт… Куник, мовляв, та ще й негідник… А що мені до того!

Махнув рукою і запалив цигарку. Здалеку долинув низький, глибокий