Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

пані Стасі, поляк, втік, і, до слова, нападники також були поляками. Тому, пане адвокат, не трудіться: Стасю я врятував безплатно. Маю честь!

Він знову клацнув підборами, різко повернувся і покинув квартиру. Лише за дверима відчув, як йому погано, неначе хтось плюнув йому в душу. Але чому неначе? Плюнули. Плюнули лише через те, що він українець і не може бути благородним лише з цієї причини.

Ні, негайно звідси! Швидше залишити цю Панську вулицю. Теодор швидким кроком покинув внутрішній дворик і зіткнувся з двома перехожими, що спокійно розмовляли між собою.

– Обережніше, юначе! – українською мовою невдоволено сказав старший – невисокий літній чоловік з сивими пишними вусами і злегка навикаті очима.

– Пробачте! – пробурмотів Теодор і замішався у натовпі перехожих.

Якби він не був такий сердитий, то, напевне, упізнав би у цьому немолодому чоловікові Івана Франка, що разом зі своїм сусідом Михайлом Грушевським поверталися додому.

Але Теодор нічого не бачив навкруги. Він машинально йшов вулицею, повертав на бокові вулички і – о диво! – вийшов на площу Фердинанда, звідки вже знав, як іти далі. Гуляти містом розхотілося, і Теодор вирішив повернутися у казарми. Забувши про свою обіцянку (собі ж) прокатитися електричним трамваєм, він знову сів у конку і через дві зупинки вийшов на жовківській рогатці.

Весь залишок неділі Засмужний не покинув казарми, був мовчазний, і товариші не рішалися будь-що розпитувати. А Теодор нетерпляче чекав завтрашнього дня, щоб у муштрі забути про сьогоднішню образу.

Але назавтра до нього підійшов лейтенант Франц фон Шлосман. Це сталося якраз після сніданку, коли Теодор зібрався направитися до конюшень.

– Засмужний, підійдіть сюди! – покликав його лейтенант, а коли той виструнчився перед ним, запитав: – Ви нічого не хочете мені сказати?

– Не розумію вас, пане лейтенанте, – признався Теодор.

– Ви вчора були у місті?

– Так точно!

– З вами не трапилося ніякої пригоди?

Засмужний не знав, що відповісти.

– Значить, трапилося, – зробив висновок лейтенант. – Розповідайте!

Теодору Засмужному нічого не залишилося, як чесно розповісти командирові про події вчорашнього дня. Лейтенант вислухав мовчки, не перебиваючи.

– Це все правда? – лише запитав.

– Як на духу, пане лейтенанте. Все так і було. Можна дізнатися, що сталося?

– Можете. Зараз у пана полковника фон Еренберга сидить адвокат Кароль Новіцький і скаржиться на те, що вчора драгун нашого полку Теодор Засмужний образив його і дружину у нього ж вдома. Але якщо те, що ви розповіли, правда…

– Чиста правда, пане лейтенанте!

– Не перебивайте, – невдоволено сказав Шлосман. – Якщо те, що ви розповіли, правда, то це докорінно міняє справу. Пан полковник понад усе цінує у людях доблесть і хоробрість незалежно від національності, і якщо він дізнається, що його підлеглий врятував честь дівчини, то не зверне увагу на деякі моменти. Гадаю, драгуне, вам не хочеться зустрітися з розлюченим батьком врятованої вами дівчини… Бачу, що не хочеться. Тому ідіть продовжуйте службу.

– Дякую, пане лейтенанте, – щиро сказав Теодор.

– Ідіть. До речі, як звуть її?

– Кого?

– Врятовану вами дівчину, звичайно.

– Стася, – відповів Теодор і знову почервонів.

– Гарне ім’я, – відзначив лейтенант. – А вона хоч була варта цих неприємностей?

– Тепер вже не впевнений, – серйозно відповів Засмужний, віддав честь і попрямував до конюшні, де на нього чекала його Карта.

Але неприємності для Теодора на цьому не закінчилися. Слова лейтенанта дійсно справдилися. Полковник фон Еренберг не сказав нічого, не наказав зухвалого драгуна, але й не похвалив. Тобто з цього боку неприємностей не було. Вони виникли звідти, звідки Теодор і не сподівався. Він почав помічати, що поляки, що служили разом з ним, стали вороже ставитися до нього, і якби не той факт, що українців було більше, простою ворожістю справа не обмежилася б.

Зрозумівши, що самим з норовливим українцем їм не справитися, поляки вирішили заручитися підтримкою найчисельнішої спільноти ескадрону – румунів. Тому, коли одного вечора, стомлений денним чергуванням Теодор зайшов у казарму, щоб нарешті відіспатися, він побачив досить велику групу драгунів на чолі з кадетом Кокулєску. Серед них не було українців. Саме в цей час вони разом з корпоралем Бишком несли службу на плацу. Зате в казармі були поляки.

Побачивши таку зустріч, Засмужний внутрішньо змобілізувався. В душі він сподівався, що до нього ця зустріч відношення не має і навіть спробував пройти мимо, але кадет зупинив його.

– Засмужний, підійди сюди! – наказав він.

Теодорові нічого не залишалося, як підкоритися. А Кокулєску продовжував:

– Дійшли до нас чутки, що ти зневажливо висловлювався про нас, румун, говорячи, що ми даремно служимо у драгунах. Піхота – найбільше, чого ми варті. Це твої слова?

Теодор не спішив відповідати. Він розумів, що будь-яке заперечення не сприйметься присутніми і виглядатиме як спроба уникнути відповідальності. Він оглянув поглядом присутніх, вираз облич яких нічого хорошого не віщував, ковзнув по єхидному лиці Адама Скавронека, зупинився на Мірчі Боку. Рішення назріло миттєво.

– Ні, – сміливо відповів він. – Це брехня.

– Ти стверджуєш, що я брешу? – запитав Кокулєску.

– Я не стверджую. Ви ж самі, пане кадет, казали, що до вас дійшли чутки. Я навіть знаю, хто ця сорока, що принесла їх на своєму хвості.

– То ти цього не говорив?

– Ні.

– Доведи.

– Охоче. За сорок миль звідси лежить моє село. Зветься воно Кам’янка Волоська. Вам відомо, хто такі волохи?

– Так у давнину звалися ми, румуни, – здивовано відповів кадет. – Звідки така назва твого села?

– Майже чотириста років тому на наші терени прийшли п’ятнадцять волохів, які і поселилися там, потім змішалися з місцевим населенням. Вони змушені були покинути свою землю після того, як на них напали поляки.

З цими словами Теодор подивився на принишклого Скавронека. Той знітився, особливо після того, як Кокулєску зробив те саме.

– Пане кадет, цей драп бреше, щоб виправдатися, – пролепетав поляк. – Я сам чув, як він ганив вас і усіх румунів.

– Ні, Теодор каже правду, – раптом подав голос Мірча Бок. – Він вміє говорити по-нашому.

– Це правда? – поцікавився Кокулєску.

– Сильно сказано. Лише деякі слова і фрази. В основному навчився вже тут.

– То, може, ти румун?

– Хто знає! Хоча навряд. Все-таки я русин. Але у нас у селі дійсно живуть люди, що носять румунські прізвища. Принаймні Джуси і Ромахи є стовідсотково.

Румуни, що мали названі прізвища, задоволено загомоніли. Поляки принишкли остаточно, зрозумівши, що цей бій вони програли.

– Тоді звідки вони (кадет кивнув на Адама) взяли ці слова?

– А я звідки знаю? Може, він сам придумав. Може свою думку висловив.

– Ми розберемося, – пообіцяв кадет, і у цих словах для поляків почулися неприємні нотки.

Позаду затупотіли численні