Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Дивно, що тепер у голові б'ється одна-єдина фраза, знов і знов лише ця фраза, яка стрімко обплутує його, яку він шепоче, викрикує, волає вниз, углиб, де щось тупотить геть, щось тікає, щось зникає… Поки життя просто-напросто йде собі своїм ходом, тут шурхотить, там зчиняє гуркіт, ще десь снує майже нечутно, а він лише кричить як дурний невідомо кому: Ось воно як, ось воно виходить як, ось як воно… — і не може зупинитись.

Потім, невідомо в який саме момент, він бачить матір, яка піднімається сходами з лампою, що чадить; чує батька, який хапає його за плече й надсадно кричить. Він не розуміє, про що його питають. Потім ніби щось рветься всередині і виливається геть, він більше не може стримати тілесну вологу: гарячий струмінь тече по ногах, сльози збігають обличчям, сорочка наскрізь промокла від поту; вся волога до краплі струменить з нього і випаровується у повітрі, яке пахне холодною смолою і стало зовсім крижаним. Але сам він палає жаром мов у лихоманці і стоїть, обіпершись об димохід. І говорить. Просить води.

Він дозволяє відвести себе униз, на кухню, починає відповідати на запитання, сам не знаючи, що саме говорить. П'є і вибльовує воду. П'є ще і ще, і знову вода витікає геть перш ніж він встигає її проковтнути.

Як тільки засірів ранок, старі та нащадок уперше за багато років разом сидять на кухні. Батькова голова звісилась на плече, щелепа відвисла; довга нитка слини повзе з кутика вуст на груди, коли він судомно похропує. Мати обплела руки чотками і спить із напівзаплющеними очима. Піч холодна. Берінг сидить біля вікна, втупившись у залізний сад навпроти, і кожен удар його пульсу озивається в ньому колючим болем, ніби кров у його серці й жилах кристалізувалась і стала дрібним піском, схожим на скло.

Уночі випав сніг. Сніг на квітучих деревах, сніг на високому вже чортополосі, на продавлених дахах лімузинів, на всьому цьому залізному мотлохові навколо кузні. Сніг у травні. Ніхто в Моорі не пригадував, щоб за двадцять три повоєнні роки хоч раз о такій порі, майже влітку, випадав сніг.

Навіть на токарний верстат біля вікна майстерні пориви вітру північноатлантичного холодного фронту намели маленькі снігові замети; з одного стирчав напилок, а поруч — клешня струбцини. І це при тому, що рік цей почався теплою, як ніколи, погодою: кущі рокитника зацвіли за десять днів до свята Сорока мучеників!

Але цього травневого дня навіть снігова буря не змогла перемогти радісне збудження у селах коло дороги на Моор і до озера. Під тінню тополь і каштанів, уздовж розкислих узбіч у селах ще з раннього ранку гуртувалися селяни та робітники у святковому вбранні, а то й особливі комітети зустрічальників та хори товариств буряківництва або кам'яних млинів, з букетами квітів, паперовими прапорцями, — чекали Доставки.

Тріумфальні арки з ялинових гілок красувалися над гравійними дорогами, які встигли більш-менш підлатати — гравієм, уламками кори та стружками. Тільки хворі й старі залишалися цього сніжного ранку по домах. Усі, хто міг іти, сповнені сподівань, висипали на вулиці, найбільш нетерплячі — ще до світанку, щоб не пропустити жодної миті тієї грандіозної процесії, яка непрямо дала про себе знати ще кілька місяців тому: в Моорі розширили й замостили зворотний поворот дороги, зміцнили спершу міст біля запруди, потім — віадук, і врешті-решт летючий будівельний загін зніс, спиляв, вирубав усі справжні та вигадані перешкоди на запланованому маршруті прямування.

Там, де ані дерева, ані зарослі кропивою руїни часів війни не заступали огляд, червоні проблискові маячки процесії було видно здалеку. Під проводом військового патруля з обертальними маячками наближався транспорт — щось на зразок тих великовантажних потягів, що в перші роки Оранієнбурзького миру сотнями покидали країну, навантажені турбоагрегатами, сталевими валами прокатних станів й обладнанням цілих фабрик; від пилу цих колон країна ніби вицвіла й потьмяніла.

Цього разу, огорнутий хмарою дизельних вихлопів, за патрулем тягнувся всього один-єдиний тягач, увесь у плямах маскувальної фарби, і мотор в нього був явно заслабким — у горах і навіть на значно пологіших схилах моорських пагорбів потужність цього тягача доводилося раз по раз збільшувати, запрягаючи в нього селянських коней або десять-дванадцять пар яремних волів.

Так натужно і часом лишень зі швидкістю тяглової скотини рухав він уперед свій вантаж: закріплену сталевими ланцюгами й тросами велику обіцянку і водночас нечіткий спогад про довоєнне літнє пообіддя, коли пароплавний причал у Моорі загрожував упасти під вагою жвавих екскурсійних груп, а біля концертного павільйону в парку приозерного Ґранд-готелю юрмилися курортники… на низькій платформі тягача лежав корабель — пароплав з гребними колесами й чорно-смугастою трубою! Він різко пахнув свіжою фарбою і смолою, а нижче ватерлінії все ще був у гірляндах з мушель; краї ілюмінаторів, роз'їдені сіллю Адріатики, замальовані білим; поручні з червоного дерева відшліфовані долонями незчисленних пасажирів… Старезний, але гордовито сяючий, він, похитуючись, рухався до прісних вод Моорського озера.

У сповнених очікуванням селах говорили, що цей пароплав є подарунком однієї верфі з Істрії, символ примиренння і дружби у третьому десятиріччі окупації. Мовляв, один колишній в'язень, інженер, якому вдалося втекти з табору біля каменоломні, по війні дослужився до старшого керівника цієї верфі й вислав сюди корабель з доків Пули. Ніби як дещо запізнілу подяку тим селянам приозер'я, які свого часу сховали утікача від пошукових команд і собак-нишпорок з каменоломні. Говорили іще багато всякого…

Проте моорський секретар, каменяр-пенсіонер, який після жорсткого побиття під час недавнього нальоту міг ходити ще тільки на милицях, знав усе значно краще. Сьогодні вранці він, звісно, дав розпорядження прикрасити прапорами і прапорцями держав-переможниць і свою контору, і навіть клени довкола вічевого майдану, проте, як і всі інші посередники й агенти Армії, мовчав про те, що корабель цей зовсім