Наталія Очкур - Містичний вальс

class="book">Скільки ж років пройшло з тих пір, коли вона востаннє так сміялася? П’ять? Шість? Лана не могла пригадати. Все ще сміючись, вона пошарила рукою в сумочці, підскочила, і кинулась до своєї кімнати з криком «А ліки ж!» Ія попрямувала за нею.

— Чекайте, а обід? Ви ж із самого ранку нічого не їли!

— Який обід? — гарячково риючись у валізі, відказала Лана. — Немає часу. Потім. Я поїм, коли владнаю свої справи. Обіцяю. Чесне слово.

— Лано, я ще хотіла вам сказати… дзвонив мій брат, і він… його не буде завтра. Власне кажучи, Олексія вже немає в місті. Він…

— Люба Іє, ви тільки не ображайтесь, — Світлана знайшла ліки і, обережно вкладаючи ампули в гнізда, дозволила собі докладну відповідь, — та мені, м’яко кажучи, все одно, побачусь я з вашим братом чи ні. Мене чекає інший Олексій. Сподіваюсь, що чекає. Все, мушу бігти, шалено запізнююсь, — дівчина чмокнула господиню в щоку. — Мені треба в «Галичмедсвіт». Якщо все вийде, буду пізно, п’яна і не сама.

— Я залишу ключ під килимком, — голосно гукнула Ія навздогін. Лана озирнулась.

— Боже, вона божевільна! Втім, я теж. Бувайте!

— До зустрічі.

З кухні вийшов Іванко, на ходу знімаючи фартух — він чаклував над куркою, і попередні результати цього чаклування вже розпливались в повітрі по-неземному смачними пахощами.

— Чому ти не сказала їй, люба?

— Чого не сказала?

Очі її були — сама невинність, як у левиці, що чатує на здобич, але Іванко на це не купився.

— Того, що твій брат і власник «Галичмедсвіту» — одна й та ж сама особа.

— А ти все чув!

— Бог навіщось дав мені вуха.

— То ти мав чути, що я намагалась. Бог мені свідок.

Але… знаєш, Івасю, най буде все як є.

— Тобто нехай Світлана прогуляється по місту…

— А хіба це шкідливо?

— Поцілує клямку на дверях офісу…

— А це зовсім не обов’язково!

— І, — Іванко ступив крок в кухню, щоб глянути у вікно — за прозорим склом йшов не менш традиційний для Львова, ніж відсутність гарячої води, дощ, — повернеться до нас мокра і зла.

— Ти просто не віриш в чудеса.

— Ну, чому ж — вірю. Ти ж вийшла за мене заміж, народила сина — ось два найбільших дива в моєму житті, — Іванко ніжно обійняв дружину. — А все інше — проза життя.

— Твої припущення тхнуть практицизмом, — сповістила Ія, пригортаючись до чоловіка. — Тому вони хибні.

Все буде не так, повір мені.

Іванко трохи відсторонився і підозріло глянув на жінку.

— Знову твої відьомські штучки?

— Ну що ти, коханий, які ще штучки? — закліпала повіками Ія. — І про яку відьму ти говориш? Я войовнича атеїстка-матеріалістка. В тринадцятому поколінні.

Чоловік засміявся.

— Не розумію, чого ви з Ясем, нахраписто, як ті бульдозери, штовхаєте Лану в обійми Олекси?

— Бо я знаю, а син відчуває — вони приречені бути разом, — спокійно пояснила Ія.

Від квартири до офісу «Галичмедсвіту» по-хорошому було двадцять хвилин пішого ходу — Лана впоралась за сім. Львівська вуличка, по якій вона мчала, була вузенькою, мов талія затягнутої у корсет панни, вигиналась так кокетливо та рельєфно, немов стегно красуні, що сперлась на одвірок, а завдяки бруківці називалась «Смерть Підборам» — для всіх, та не для Світлани. З п’ятнадцяти років і дотепер, і, як вона надіялась, років до дев’яноста, Лана принципово не визнавала за каблук щось, нижче десяти сантиметрів. Все взуття, починаючи від босоніжок і закінчуючи зимовими чобітками, в неї було на шпильках — на ходулях, як колись жартувала мама. Мама… Світлана трусонула головою, відігнавши таким чином небажаний спогад, і сконцентрувалась на бруківці. Із вправністю еквілібристки і грацією сарни вона перестрибувала з камінця на камінець, щасливо усміхаючись при згадці про минуле — п’ять років досвіду так просто не минають. І хіба вона винна, що тільки на каблучках почувається жінкою, що її хода при цьому робиться витончено-звабливою, як налите в келих дороге вино, а стегна трохи коливаються — зовсім непомітно, не так, щоб це, Боже борони, виглядало вульгарно, а так, щоб було заманливо… Лана так заглибилася в себе, що, огинаючи ріг будинку, за яким вже був жаданий офіс, ледь не налетіла на старого жебрака.

Жебрак стояв біля водостічної труби і виглядав жалюгідніше за саму жалюгідність. Далі нікуди, як сказав би Сергійко. Латані-перелатані штани, колись, здається, темно-сірого кольору, нині скидались на мокрий та розмазаний пил, мало того, вони ще були закороткі, відкриваючи для огляду та вітру худющі, зморшкуваті щиколотки старенького. За взуття дідові правили черевики, які не те що просили каші — вони її вимагали, настільки широко пороззявляли свої клейончасті «роти». Виблискуючий від постійного тертя піджак і старий, грубої нитки, светр під ним — ото й була уся одежа сіромахи. В тремтячій чи то від пронизливого вітру, чи то від старості невпевнено простягнутій руці старець тримав маленький глиняний горщик, із тих, у яких господарки запікають картоплю. Лана зазирнула туди із самої цікавості — на дні лежали кілька п’ятаків і одна монета в десять копійок. Жодної купюри не було.

Зазвичай Світлана оминала жебраків і ніколи їм не подавала. В столиці вони