Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

Заворушився хлопчак і сів, зачудовано роззираючись доокруж.

— Довго ж я спав! — каже.

— Був би ти навік заснув, якби не збудили! — каже йому осавул. — Мороз он уже береться під вечір… Відкіля ти тут узявся?

— З хутора, — каже хлопчак, протираючи очі.

Перезирнулися запорожці.

— А хутір твій де?

— Коло Любомира… та його вже немає — нечисть спалила!

— Коло Любомира, кажеш?! — питається осавул. — Так тебе що, у ясир зайняли?

— Ні, — каже хлопчак, — я встиг утекти… ось, на коні!

— А як же тебе зовуть?

— Івась.

Глянув на нього осавул та й почухав потилицю.

— А батько твій хто?

— Я в діда і баби жив, — каже хлопчак, — а батька ляхи вбили… як ото силенна битва була під Кумейками! Чули про неї?

— Чули, — каже Дряпайло. — І як же твій дід прозивався?

— Він січовий козак був! А звався Галай.

Запорожці й загомоніли.

— Чув я, що був колись на Січі такий лицар… — нарешті каже Гордій. — Але так давно, що його хіба січові діди пам'ятають, та й то не всі!

— То коли ж се ваш хутір огнем пустили? — питається осавул.

— Учора.

— А ти, значить, на коня та й отеє аж сюди забіг?

— Та певно ж!

Ляснув себе осавул нагайкою по халяві, аж виляски пішли.

— Та що ти верзеш, бісова кров! Ми ось од Чигрина до Січи десятий день верхи їдем — а від Любомира до Чигрина ще шмат дороги!..

— То се я аж за порогами опинився? — питається Йвась.

— А то ти не знав?

— Господе вишній! — каже малий козак. — Оце занесло мене, так занесло!

— Добре, — каже осавул, — їдь із нами… там розберемося! Твій жеребець?

— А то чий же!

— А вилізеш чи підсадити?

Зірвався Івась на ноги та одним скоком і вихопився на коня.

— Ну, — каже осавул, — видно, що ти козацька дитина… Гайда ж і з нами!

Та й приострожив бахмата, бо вже і сонце почало заходити.

За півгодини були вони вже коло Дніпра. Глянув Івась — і серце його забилося: на півострові, що засягав ген-ген у річку, стояла кріпость, оточена могутніми земляними валами, одтята від берега глибоченним ровом, де бігла вода, а омивав її могутній Дніпро, на котрому десь-не-десь мріли темні риски човнів. Смеркалося, і видно було, як у кріпості запалюються огні, а коли спустилися козаки з берега і під'їхали до мосту, що був перекинутий через рів, то долинули до них пахощі печеного м'ясива і кулішу.

— На вечерю якраз устигли, — каже Дряпайло, правуючи коня на міст. — Недарма я вас підганяв!

— Пугу! Пугу! — озвалися від брами.

— Та одчиняй, собачий сину, а то нагайкою заробиш! — озвався Гордій. — Не татаре ж їдуть!

— То се пан осавул із братчиками! Боже ж ти мій… а я й не признав! Чолом, панове товариство! — каже чатовий. Та й отворив хвіртку в брамі — саме стільки, щоб конем одному можна було проїхати.

Як пройшов жеребець попід склепінням воріт і, минувши другу браму, опинився за валом, то побачив Івась, що всередині, на горі, стоїть іще одна кріпость, оперезана ще вищим валом із двома вежами обабіч воріт — ото і була сама Запорозька Січа, де стояли курені й кошова канцелярія була. Попід тою кріпостю юрмилися ріжні шинки, ятки, комори, хати, а то й просто кучі, заплетені з лози і сяк-так обмащені глиною, — то було січове передмістя, де жили крамарі, ковалі, шевці та всякі заброди, котрим доступ у середмістя був заказаний. Був тут і базарний майдан, де по суботах та неділях відбувався ярмарок.

— А дід казав, ніби Січ просто посеред Дніпра стоїть… — каже Івась осавулові.

Той зиркнув скоса на Івася.

— Правду казав… бо раніше на острові вона була! Томаком звався.

— А чого ж ви пішли відтіля? — питає Івась.

— Ото вже допитливий, вража дитина! — зареготався Гордій. — А тобі не все одно хіба?

— Так хочеться ж знати… — мовив Івась та й засоромився.

Якраз минали вони шинок, біля котрого стояли на припоні кілька добрячих жеребців. Аж одчиняються двері й виходить на ґанок запорожець — у шароварах і кунтуші, а сам чорний мов смола!