Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Старий Селім відставив маленьку філіжанку для кави, розмальовану дрібним синім візерунком, й уїдливо зауважив, що чимало приваб християнського Львова вельми сумнівні для ока мусульманина. Там є статуї голих жінок, хрести без ліку, не кажучи вже про кнайпи, біля яких завжди можна дістати по писку.

— Батьку, — спокійно заперечив Фатих, — ніхто не примушує нас мацати оті статуї чи жлуктити пиво. Ми лишень подивимось місто. Осман-бей не раз бував у Європі, жив у Відні, Парижі, Римі, проїжджав німецькі землі, Моравію, Балкани. Невже тут, на пагорбах Галичини, його збентежить те, що Осман-бей спостерігав сотні разів?!

— За вельмишановного Осман-бея я не турбуюсь, він дорослий чоловік і добре знає, що робить, — відповів Селім Кепе. — За тебе, сину, переживаю. Християни можуть подати тобі поганий приклад, а навіщо бентежити серце напередодні весілля? Раптом, повернувшись, ти не захочеш дивитися на свою наречену Ясмину, поклавши око на яку-небудь польську панянку?

— Виключено, батьку, я терпіти не можу польок, — буркнув Фатих, — а також грекинь, вірменок, русинок…

— Ну, то йди, — погодився Селім, — проведи Осман-бея, пройдіться по головних вулицях. Тільки не затримуйся допізна, бо замкну двері на засув і тобі доведеться лізти по терасі.

— Гаразд, батьку.

Осман вклонився старому Селімові й потяг за собою Фатиха.

— Чого се він питав тебе за польок? — поцікавився книгар, коли вони покинули дім Кепе.

— Отець злапав мене, коли я біг за каретою однієї вельможної пані, і тепер вважає, начебто я в когось закохався.

— А ти дійсно закохався у польку?

— Ні, що ви, Осман-бею, то була мана, обман почуттів…

Отак, бесідуючи, вони дійшли до Татарської брами й залишили мусульманську частину міста. Перед ними відкрився зовсім інший Львів — католицький, саме у той час, коли на всіх костельних дзвіницях відбивали вечірню. І будинки, і публіка, і навіть повітря тут були іншими.

Якщо в турецько-татарському кварталі завжди пахло цинамоном, гвоздикою та кардамоном, а також дорогими парфумами з мускусом, олією з розтертих трояндових пелюсток, то в центрі Львова вітер розносив щось середнє між застояною водою та злежаним папером. Біля однієї будівлі Фатих спинився, принюхуючись.

— Пахне майже як у нас, якимись травами, прянощами, — сказав він. — Це німецька аптека, «Під срібним оленем».

— Давай зайдемо, переведемо подих, — запропонував Леві, — мені саме треба купити кореневища вивороті від безсоння, кажуть, гарний засіб.

— А що то за вивороть? — спитав його Фатих, коли вони опинились у аптеці гера Брауна.

— Трава, — відповів Леві, — її ще кочедижкою називають. Її повно на старих могилах Личакова росте, бачив, коли проїжджав, у них ще під листям дрібнесеньке насіння.

— А, папороть… — розчаровано протягнув Фатих.

— Еге ж, вибач, переплутав, папороть, вивороть, завороть — не розбереш!

Гер Браун стояв біля прилавка й перевіряв на світлі воду, налиту в прозорі пляшечки. Поруч лежала купа папірців — готові етикетки, що їх мав наліпити помічник Яцек.

— Чого бажає шановне панство?

— Мені потрібні кореневища папороті для відвару, — сказав книгар, — замучило безсоння, сни сняться жахливі, з минулого…

— Папороть чудово проганяє безсоння, однак її не можна приймати забагато, — зауважив гер Браун.

— Знаю, — знизав плечима Леві.

Аптекар покликав Яцека, той приніс маленьку баночку, зав’язану паперовою кришкою, де лежало сухе коріння папороті. Коштувала вона недорого, тому книгар вирішив придбати ще якийсь засіб, пам’ятаючи, що попереду в нього тяжка боротьба і треба підготуватися до будь-яких випробувань.

Леві взяв ще сушеного аспида — вузьку, тонку змійку, завбільшки як два черв’яки, відкусуючи від якого вранці натще по шматочку начебто здобуваєш неабияку силу. Мало що мене чекає, подумав Леві, не завадить зміцнити собі нерви.

Вийшовши з аптеки гера Брауна, вони з Фатихом вирушили далі, ступивши у царство сірої бруківки, гострих ґотичних шпилів та показної розкоші.

Їхню увагу привертала то незвичайна будівля, прикрашена головами Медузи Горгони, нетверезих фавнів та інших персонажів язичницьких міфів, то вітрина модної крамнички, що показувала дивні для турецьких звичаїв строї, то вервечка аристократичних карет з гербами.

Прогулюючись та прислухаючись до розповідей Фатиха Кепе, Леві не помітив, що повз нього пройшов, заслонений львівською ґотикою, раббі Нехемія Коен. Еге ж, сам Коен наважився того вечора залишити ґетто й спробувати відмовити єзуїта Несвіцького від плетіння огидної змови супроти євреїв. Йому завдавала клопоту думка, що громада живе під навислим мечем, відхилити який здатний лише правдивий господар Львова, а ним раббі вважав орден єзуїтів. Може, Несвіцький вдовольниться великим викупом, який зберуть заможні євреї? Адже було так, що гроші Нахмановича повернули синагогу, збудовану заїжджим італійцем на недозволеній віддалі від католицького храму. Чом би й зараз не відкупитися?

І тут перед ним вигулькнуло до болю знайоме обличчя!

Леві Михаель, брат Шабтая Цві! Нехемія Коен упізнав його. Турецький костюм йому не завадив, позаяк євреї Порти вдягались так само, як турки, тільки що без чалми. Скільки разів Нехемія бачив Леві у фортеці Абідос, де той ані на крок не відходив від свого