Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

того ж, недостойної особи. За що я маю на неї молитись? За компрометацію мого винаходу? Так? Говоріть мені. За що?

— Як вам не соромно. Адже одним із трьох можливих варіантів наслідків цього досліду був саме вибух. Ми всі це знали. І ви в тому числі.

— Можете зараз розповідати це прокуророві.

— Звичайно, коли треба буде, розповім.

— І ви думаєте вам простять розтрату півмільйона карбованців?

— Це не розтрата, це гроші, витрачені на дослід.

— Це мені ви можете так говорити, бо я все знаю, я хімік… А прокурор вам ніколи не повірить!

Він знову рвучко випростався і крикнув:

— Що тепер робити? Що?

— Перш за все, на десяток атмосфер зменшити тиск, а тоді вже вести розмову, — почувся від дверей густий баритон, — а то казани можуть вибухнути, велика аварія буде.

— Сергію Петровичу, як ви посміли прийти? — вигукнула Зоя, кидаючись до дверей. — Вам же неодмінно лежати слід! Не можна ж так.

Костянтин Павлович теж глянув на двері. На порозі стояв високий масивний чоловік. Здавалося, що його великому сильному тілу тісно у грубуватій сірій матерії костюма. Незастебнутий комірчик світлої, дбайливо випрасуваної сорочки вибивався з-під піджака і ніби підкреслював, що про краватку чи про фасон костюма господар думає дуже мало. Роздивитись обличчя інженера Сергія Петровича Боровика зараз було неможливо, бо все чоло, ліве око, частину носа і всю ліву щоку закривала товста марльова перев’язка. Видно було тільки ясноблакитне праве око, неголену щоку і міцне, трохи роздвоєне і випнуте підборіддя.

— Сідайте, Сергію Петровичу, — все ще турбувалась Зоя. — Не можна вам стояти…

— Хто це тобі сказав, Зойко? — запитав, важко сідаючи на підставленого стільця, Боровик. — Розвідка у тебе поставлена неправильно. Так недовго і з курсу збитись. Виявляється, це не рана, а так, щось дуже схоже на рекламу. Обшивку трохи пропороло, а кості навіть не торкнулось. На фронті не те що в медсанбат, навіть в санчастину не послали б.

Він говорив спокійно і весело, так, ніби рана і справді не завдавала йому ніяких турбот, але Зої Василенко за кожним словом вчувалося важке напруження, ніби щохвилини доводилося Боровикові пересилювати дошкульний біль та ще й усміхатись якось неприродно, — однією щокою. Їй захотілось зробити щось дуже хороше для Сергія Боровика, якось полегшити його страждання. В тому, що він страждає, дівчина не мала ніякого сумніву. Але що саме зробити, чим зарадити — Зоя Василенко не знала і тому тільки сказала:

— Ні, Сергію Петровичу, так не можна. Це ж рана… Глянути страшно. Мені на вас дивитись, і то боляче.

— Нічого, нічого, Зойко, — знову однією щокою усміхнувся Боровик. — Не такий тепер час, щоб задарма у ліжку лежати…

— А болить дуже? — невгавала Зоя.

— Годі! — прикрикнув Боровик, провів рукою по щоці і відчув уколи міцних щетинок. — Шкода, поголитися ніяк. А про рану можеш не турбуватись, я тобі правду сказав, там тільки трохи зверху пошкрябано. Крові, правда, чимало пішло, та це пусте, грамів триста долили, і— повний порядок.

— Крові? — сполошилася Зоя.

— Так, звичайнісінької крові, медицина цю штуку вже давно знає…

— Так, так… — збентежено вимовила Зоя. — От шкода, я…

Зараз їй здавалося, ніби вона пропустила якусь надзвичайно важливу нагоду в своєму житті. Могла допомогти і не допомогла. Як же це так сталось? Чому вона вчасно не поїхала до лікарні, не запитала?

Боровик зразу помітив її збентеження, і блакитне око його стало ніби ще світлішим.

— А що було б, якби знала?

— Ні, ні, нічого, — тепер Зоя прагнула тільки одного — приховати свої почуття, щоб ніхто, навіть сам Боровик не міг їх відгадати.

— Хороший ти чоловічок, Зойко, — засміявся Сергій Петрович. — Дурнувата трошки, та це не біда. З часом мине.

— Ні, не мине, — спалахнула Зоя, вона не терпіла, коли хтось починав говорити з нею у такому тоні. — Мені вже двадцять п’ять, і я прошу… про це не забувати!

— Добре, не забуватиму, — відповів Боровик.

Він, мабуть, з хвилину дивився на простертого на дивані винахідника, ніби вирішуючи, що зараз слід зробити, потім трохи поправив бинти на голові і сказав:

— Слухай, винахідник, а ти так і лежатимеш, носом у диван, в позі класичного розпачу?

— Краще не зачіпайте його, Сергію Петровичу, — сказала Зоя, — хай лежить. Людині важко, можна зрозуміти…

Ці міркування не справили та й не могли справити на Боровика ніякого враження. Весь сповнений енергії, він не терпів людського безсилля. Воно здавалось йому чимсь ганебним, неприпустимим для справжньої людини.

— А що це за недоторкана особа, щоб її не чіпати? — гримнув він. — Вставай, винахідник, я тобі зараз інтересну історію про морського царя Нептуна розповім.

Ігнатьєв не ворухнувся, але ніби з-під дивана почулось:

— Дивись, щоб тобі не довелося історію