Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

гімнастичні вправи чи не дозволяючи собі зігнутися, Зоя Василенко енергійно ходила по кабінету, інколи поглядала на розпростерту постать Ігнатьєва і в такі хвилини гидливо кривила повні губи. Міцні ноги її, озуті в жовті туфлі на низькому підборі і товстенній підошві, ступали підкреслено твердо і впевнено, ніби кожним кроком дівчина підкреслювала непохитність і ясність власних думок і рішень.

Ця німа сцена в кабінеті директора тривала досить довго, може, годину, може, навіть більше. За весь цей час ні Зоя, ні Ігнатьєв не вимовили жодного слова. Тиша порушувалась тільки чіткими кроками. Навіть телефони позамовкали — немов всі на світі забули про існування хімічного заводу.

Нарешті Зоя не витримала, спинилася посередині кабінету, руки склала на грудях, саме там, де на блакитному светрі цвіли білі квіти, критично глянула на Ігнатьєва і сказала:

— Між іншим, товаришу винахідник, цілий день лежати в директорському кабінеті — теж не дуже красива позиція. Що з вами? Чого ви розкисли? Повне розгальмування стримуючих центрів? Так? Коли зараз прийде товаришка Басова і застане вас у такій позі розкаяного грішника, заздрити вам напевне не доведеться. Візьміть себе в руки. Так буде краще.

— Ідіть під три чорти, — почулося звідкілясь ізнизу, ніби з-під диванних подушок.

— Дуже гарно, а головне ввічливо сказано, — не ворухнулась з місця Зоя Василенко. — Отак і будете цілісінький день ниць лежати?

— Я вже сказав вам — ідіть під три чорти, — знову почулося ніби з-під землі.

— Звичайно, я можу дати вам санаторний спокій, але виявляєте ви свої почуття більш, ніж смішно, шановний товаришу винахідник. — Зоя знову рішуче заклала руки за спину і стала ходити по кабінету, вже не звертаючи на Ігнатьєва ніякої уваги.

А Костянтину Павловичу слова Зої здалися чимсь схожим на важкі удари. І, власне кажучи, не всі слова, а тільки оці «шановний товаришу винахідник». Йому чувся за ними глум і знущання, насмішка і докір, ніби він один, тільки він, інженер Ігнатьєв, мусить відповідати за вибух. І саме оце почуття, страх відповідальності, примусило його схопитися з дивана, показати Зої зблідле, змучене, майже прозоре лице, де синці під очима залягли, немов глибокі провалля, і вигукнути:

— Смішно? Смійтеся, заливайтеся, регочіть, коли вам смішно! Над цим винаходом я працював п’ятнадцять років! Ціле життя, якщо хочете знати! Ви самі інженер, щось тямите на хімії, ви мусите мене розуміти. П’ятнадцять років!.. Ви маєте рацію — смішно! Я працював і інколи почував себе Прометеєм. А наприкінці, вже зовсім недалеко від мети, забракло витримки, не зміг примусити себе попрацювати ще три-чотири роки. Заманулося швидше побачити свій винахід здійсненим! Це Басова! Це вона спокусила мене поставити цей дослід. Я говорив їй — ще три-чотири роки, і вже напевне не буде ніякого риску. Вона не послухала. А я піддався спокусі… Так хотілось, так хотілось швидше побачити наслідки своєї праці, своїх горінь, шукань, безсонних ночей.

— Куди ви посилали в молодості свої вірші? — несподівано запитала Зоя. — До кабінету молодого автора?

Ігнатьєв подивився на неї так, ніби раптом уздрів у кімнаті незнайому людину.

— Вірші? Які вірші? — перепитав він, нічого не розуміючи. — Ах, так, в молодості я писав вірші, але це тепер не має ніякої ваги. Які тепер можуть бути в мене вірші, коли все, про що я мріяв, полетіло прахом! Що тепер буде? Я вас запитую? Що тепер буде?

І, не чекаючи відповіді на власне запитання, знову кинувся обличчям униз, на диван, і застиг, охопивши голову руками.

— Що буде? — перепитала Зоя. — Я можу на це питання відповісти вам цілком точно. Буде прозора пластмаса, міцніша за дюралюміній і сталь.

Ігнатьєв знову підскочив з дивана. Його довге, добре виголене обличчя несподівано стало з синюватоблідого багровим.

— Прозора пластмаса міцніша за сталь? — закричав він. — Чорта лисого ви цю пластмасу побачите! Басова вже в прокуратурі, стіну в лабораторії розвалено, ніхто тепер і чути не захоче про мій винахід. Та я сам кілька років нікуди не наважуся поткнутись. Тепер кожен має право сказати: один вибух уже був, досить. І це правильно, розумієте ви, правильно, чорт забери!

— Отже, по-вашому, всі люди на світі боягузи?

— Я сам, розумієте ви, сам так відповів би, коли б до мене з'явився винахідник з подібною репутацією. Та що це я про винаходи базікаю! Тут не до винаходів, тут дай бог живим лишитись, у тюрму не сісти. Боже! — він драматично схопився руками за голову, занурив пальці у русяве волосся. — Боже! Навіть самі слова — прокурор, тюрма, слідчий — все життя викликали в усьому моєму єстві дріж і страх. А тепер у мене якась холодна жаба сидить під серцем… Ви знаєте, які збитки?

— Точну суму збитків ще не підраховано, не турбуйтесь, завтра все буде відомо.

— Отут ви маєте рацію. Турбуватися воістину нічого. Я уявляю досить точно суму збитків! Кількасот тисяч, якщо не півмільйона карбованців! От чого може коштувати державі те, що директор заводу побажав прославитись! От чого всім нам коштує поспішність Басової.

Зоя аж задихнулася від обурення:

— Як ви смієте так говорити про Марію Іванівну? На вашому місці я на неї молилася б!

— А от я не збираюсь на неї молитися, — вклоняючись, розвів руками Ігнатьєв, — не збираюсь! Досить того, що ви всі з неї зробили для себе якогось ідола. Культ особи, і до