Адам Багдай - Пірати Співучих островів

А потім ми бризкалися, сміялися, плескались.

Нарешті вилізли на берег, полягали на пласкому камені і грілися на сонці. Було дуже гарно. І ще лучче було б, аби не ті кляті змії, про яких ми обидва не могли забути.

Викупавшись, ми мовби на світ народились. Сподівалися врешті щось таки знайти і з тою надією полізли на схил. Коли це Том зненацька став біля широкої ніші в скелі. Межи камінням видніла невеличка щілина. Том подав мені рукою знак зупинитися. А сам підійшов до щілини і за мить зник у ній, наче провалився під землю.

Я подумав, що він нарешті знайшов гадюче лігвище. Шкіра затерпла мені на спині.

Проте за якусь хвилину Том показався з щілини і, гукнувши на мене, дав знак іти за ним.

Ми опинилися в просторій темній печері. Тільки вузька смуга світла, яке сочилося крізь щілину, розсіювала морок. Том вийняв електричний ліхтарик. Блиснуло світло, а мені потьмарилося в очах. На кам’яній стіні я зненацька уздрів сотні, а то й тисячі якихось чудернацьких створінь — чи то миші, чи химерні птахи із згорнутими крилами. Я не хотів вірити власним очам, але як тут не вірити, коли кілька тих потвор зненацька зірвалися, запищавши, й безшумно закружляли у нас над головами.

Аж тепер я збагнув, що то кажани.

Том голосно засміявся. Сказав щось, чого я, певна річ, не зрозумів. Проте людський голос надав мені духу: коли вже я попав у пекло, то принаймні не сам — з Томом.

Розгледівся навколо по печері. У світлі ліхтарика бачив кам’яну стіну, а на ній головою вниз висіли оті чудернацькі створіння. Одне біля одного, густо, як мухи на клею. Я відсахнувся, але Том схопив мене за руку. Показав темний отвір у стіні.

Рушили ми вперед. Отвір був такий низенький, що довелося рачкувати. А далі він поширшав, і ми вже могли йти зігнувшися. З чорного провалля тягнуло холодом, вогкістю і долинав якийсь дивний шум, немовби десь під нами вирував потік.

Не знаю чого, але мені раптом згадався рідний дім. Що б ото сказала моя мама, коли б побачила мене в цьому бездонному гроті? І що б сказав батько? Їхній наймолодший син, Марцін, грається у гротолаза! Ловка історія. Ще піймає нежить або наб’є собі гудзя! У того дядечка Леона завжди є ідеї! Не знає, шалапут, куди його лихо понесе. Де ж це видано — пускати хлопця самого на такі прогулянки!

Ми йшли вже, мабуть, хвилин десять, чи, може, й довше, а попереду й досі той самий коридор, як ото шахтарський штрек, видовбаний у суцільній скелі. А втім, хто міг знати, скільки часу вже минуло? Під землею час нічогісінько не важить. Здається, що все застигло, змертвіло і години стоять на місці.

Нарешті коридор стрімко урвався. Світло ліхтарика сковзнуло з кам’яного порога і розсипалося в чорному мороці, а під нами шуміла, гуділа вода. Том спрямував сніп світла вниз.

Там, наче з-під наших ніг, із скелі ключем бив водоспад. У тьмяному світлі сріблилася, розлітаючись бризками, піняста вода. Було страшно, але гарно. Здавалося, вода летить у бездонну прірву, десь на дно Землі, і реве, стогне, ніби шукаючи собі річища. Ще нижче в темряві бовваніли обриси скель. Шумливий потік зникав десь межи камінням.

Мене геть приголомшило незвичайне видиво цього підземного світу. Том теж стояв приголомшений.

Я гадав, що тепер од цього порога ми повернемо назад, але Том затявся. Він надумав знайти спуск до водоспаду.

Подав мені ліхтарик і знаком велів світити йому дорогу. Тоді ліг на живіт і довго метикував. Нарешті спустився вниз і, знайшовши на камені вузенький виступ, зненацька щез за порогом.

Я подався за ним. Ковзаючи з каменя на камінь, ми добулися нарешті водоспаду. Якусь хвилину милувалися могутністю води, слухали її оглушливий шум.

Відчувалося, що ні Том, ні я вже не маємо охоти іти далі, але якась перекірлива сила гнала нас униз, навстріч великій пригоді. Грот переходив у вузьку горловину. Вода пропадала десь у невидимому річищі. Чувся тільки глухий шум її. А ми рвалися вперед, протискувалися крізь вузькі кам’яні ущелини, повзли низькими лазами.

Ставало дедалі холодніше. Руки й ноги клякли, і все тіло проймав дошкульний зимний дрож. Попереду я чув важке дихання Тома, в крузі світла бачив його скулену постать. Мені хотілося розмовляти з ним, щоб принаймні чути людський голос, бо доти ми йшли як дві тіні або два пекельні духи.

Мабуть, цій дорозі немає кінця-краю, і ми приречені на вічне підземне скитання. Здавалося, я от-от задихнуся. Дихав розкритим ротом, а полегкості не відчував.

Враз Том зупинився і радісно скрикнув.

Перед нами відкрився великий, розкішний грот.

Я думав, що бачу сон або з утоми почав марити. Протер очі. Ні, мої любі, то не сон і не марення. Ніхто не зачарував мене. Я був сам собою, а обіч мене стояв Том.

Грот — як неф храму. З його склепіння, немов фантастичні світильники, звисали барвисті сталактити. В променях світла вони мінилися, наче хтось