Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

її вікнами акції протесту! Вимагати, щоб вона погодилася жити з тобою довго й щасливо! Ну, старенький, хіба не так? Хіба я не правий?

Подібних диспутів було безліч, і всі вони заходили в глухий кут. Кожен лишався при своєму. Зокрема, Птаха — при тому, що жоден індивідуальний пікет та масовий протест ні на що в країні не впливали й не вплинуть.

Але нині Богдан таки пішов на Майдан під дощем.

Не тому, що змінив погляди, чи за компанію, щоб не виділятися.

Закортіло прийти й укотре переконатися — усе це марно, аби потім, коли подібні суперечки знову спалахнуть, ніхто не міг йому закинути: заперечуєш те, чого не бачив. Так він прийде. Постоїть. Послухає. І повернеться додому, коли захоче.

Ніхто ж не зможе його втримати там, де він бути не збирається.

Так і сталося. Потупцяв серед людей, котрі чомусь прибували й прибували. Послухав, хто що говорить. Погодився з одним поважним, схожим на професора чоловіком у шкіряному плащі до п’ят, шкіряній кепці, з вусами та в окулярах: усе це на Майдані — гра.

— Розумієте, — спокійно пояснював, дивлячись чомусь на Птаху, ніби знайшов найвдячнішого слухача, — Росія проти, аби Україна підписувала будь-які угоди з Європою. Вона не хоче втрачати контроль, і вона його хоч як не втратить. Надто міцні зв’язки між державами, щоб їх можна було просто так розірвати. Та потрібні якісь політичні ігрища. Тому влада домовилася організувати ось такі народні протести з вимогою повернутися до курсу на Захід. Ви не розумієте тонкої політики, — спокій пана в окулярах підкуповував, уселяв упевненість у його беззаперечній правоті, такі чоловіки завжди щось знають. — Путін тисне — нічого не підписуйте. Янукович каже — добре, не будемо. Азаров озвучує це. Тобто ми підстрахувалися — бачте, брати-росіяни, усе йде, як треба. Але ж вони не дурні!

— Хто? — перепитав Птаха.

— Путін, юначе, Путін та його почет, — пояснив майданний лектор. — Вони ж хочуть зберегти лице. Мовляв, зробимо вигляд, що заважаємо хохлам. А насправді, як я вже говорив, далі впливатимуть на нашу владу. Отже, щойно ми таки підпишемо ту угоду, вони на наших плечах швидше наблизяться до Заходу! І міцніше за нього вчепляться!

— Та що ви, пане, таке кажете! — утрутилася жінка середніх літ з жовто-блакитною стрічкою, закріпленою на собачці блискавки куртки. — Хіба москалі не мають всюди своєї агентури? Їм не треба шукати додаткових можливостей, у них є нафтодолари!

— Правильно, — легко погодився чоловік в окулярах. — Але пролазити на Захід на наших плечах, впливаючи на нього через своїх, тобто наших, куплених агентів, дешевше, пані! Ви мусите це зрозуміти! Тож маємо таку схему. Янукович натискає на «стоп». Путін задоволений. Але тут же виходять люди на протест. І Янукович знову натискає на «старт». Мовляв, бачте, пане Путін, український народ хоче в Європу. А я, як президент, не можу не слухати свій народ! Пристойність збережена. Популярним Янукович стає навіть тут, на Майдані. Не кажучи вже про Західну Україну. Опозиція, оті всі Яценюки з Тягнибоками, — пролітають. Юля — сидить, бо вона ж сама ніби вимагає, щоб Україна все підписувала й про неї не думала. Янукович за два роки легко, навіть по-чесному, виграє вибори та йде на другий термін.

— Не треба! — скрикнула жіночка.

— Бачте! А йому треба! Розумієте, усім усе вигідно. Люди, як завжди, використовуються наосліп.

Вони ще довго сперечалися. Підключилися інші, відтіснивши від мудрого майданного лектора Птаху. Він нічого не мав проти, сам збирався йти, бо бачив у словах чоловіка в окулярах залізну логіку — значить, не бачив потреби далі стояти тут.

Така його, Богдана Пташука, особиста акція протесту.

Він проти, аби його використовували. Навіть заради блага.

Отакі думки крутилися в голові, коли в очі вдарило світло від фар, хряснули дверцята й він почув своє прізвище.

— Пташук?

— А що таке?

Голос невідомий, лиця незнайомця він також не розгледів. Та коли синхронно хряснули ще двоє дверцят і з авто вийшло дві інші постаті, позадкував. Нічого хорошого в нетрях Дарниці пізно ввечері не можна чекати від трійці, що чатувала біля під’їзду. Не просто вперто чекаючи на Птаху, але й знаючи — його нема вдома.

— Пізно повертаєшся, — мовив той же голос, і міцний, з широкими плечима чоловік наблизився до нього. — Уже грішним ділом подумав, ти не ночуєш. Ховаєшся.

— Чого б мені ховатися? — Птаха далі повільно задкував, уже підозрюючи, що відбувається й хто це може бути.

Широкоплечий лишився на місці.

Та інші двоє спритно, з двох боків, обійшли Птаху й затиснули його «в коробочку». Гостроносий молодик у натягнутій до брів чорній в’язаній шапочці, який стояв зліва, підштовхнув у спину. Не сильно, але цілком достатньо, щоб надати Птасі прискорення. Як тільки він наблизився до машини, ці двоє перекрили йому шлях до відступу.

— Значить, оце ти такий, Пташук Богдан Петрович, — промовив широкоплечий, судячи з усього, лідер трійці.