Сергій Бут - «Аляска»

виправляти було запізно, інформація втрапила до пащеки хижака, і той вправно перемелював її щелепами.

— Тобто ти вважаєш за нормальне відвідувати храм у водолазному костюмі? — лікар унаочнив Антонове безумство.

— Не вважаю. Так склались обставини, — спробував вирівняти ситуацію пацієнт.

— Ну гаразд, повернімося до першого запитання: на що жалієшся в плані здоров’я?

Повернення розмови в професійне річище дало пацієнту надію на кваліфіковану консультацію, але застереження Міхаеля не виходили Антонові з голови. Пам’ятаючи настанови сусіда, Антон стисло відповів:

— На галюцинацію.

— Яку саме? — не вгавав Павлович.

Чисті легені професійного рятівника вщент заполонив дим.

Отрута розпирала стінки дихальних шляхів, закупорювала пори й урешті-решт спровокувала напад кашлю. Рефлекси дали змогу зважити кожне слово майбутньої відповіді, яка, з огляду на психологічний стан пацієнта, обмаль відрізнялася від правди:

— Мене переслідує привид, — крізь задушливі спазми в горлі промовив Антон. — Можна вікно відчинити?

— Слушно, зорова галюцинація називається привидом. А як саме матеріалізується галюцинація?

Павлович навмисне пустив повз вуха прохання пацієнта, прекрасно усвідомлюючи, що димова завіса не дозволяє відвідувачам кабінету зосередитися на власних думках. Він послуговувався цим прийомом відтоді, як опинився на посаді головного лікаря психушки в невеличкому містечку на березі моря. Це була його маленька помста всім тамтешнім пацієнтам за колись зламану кар’єру, хоча, мабуть, їхня абсолютна більшість із величезною насолодою спровадила б його в далеку подорож, аби він швидше покинув цей шпиталь. Психіатр дочекався, поки Антон відкашляється, і спитав:

— А який саме вигляд має привид? Як переслідує? Відколи?

Навала запитань у купі з їдким димом загальмували реакцію Антона. Хлопця гнітили спогади, які змушували переживати побачені жахіття.

Після коротких вагань він таки насмілився розповісти частину правди.

— Це дідуган. Старий і потворний дід з довгим білим волоссям, як у жінки, і порожнім беззубим ротом, з якого тхне смертю.

Павлович замислено дивився вниз. Почута інформація і справді його зацікавила. Серед сотень пісних історій, озвучених у цьому кабінеті, балачки про привида набували смаку вишуканого делікатесу. Лікар навіть підігнав оповідача:

— А що він робить?

— Зводить мене з розуму, — щиро відповів Антон.

— Розберемося, — запевнив лікар і на підтвердження поцікавився. — Можеш згадати вашу першу зустріч? Коли він тобі явився?

Уперше проблемою Антона перейнялася чужа людина. Пам’ять про нічні події провалювалась у вакуум, що наповнився нікотиновим туманом. Просто зараз чоловік у білому халаті простягав руку допомоги скаліченій психіці пацієнта, який щосили намагався розібратися з жахливими видіннями, що переслідували його вже кілька тижнів поспіль і загнали аж до психушки. Накопичені враження від першого побачення з Привидом несподівано постали перед Антоновими очима.

— Це було в нічну зміну. Я повечеряв і крутився біля плитки з чайником. Цієї миті по стіні ковзнула людська тінь…

Круговерть спогадів затягувала Антона в минуле. Його погляд тьмянів. Фігура Павловича поступово розмивалася, зникаючи з поля зору, натомість матеріалізувалися спогади. Звуки й меблі кабінету заступало кухонне начиння рятувальної станції. За невеличким ілюмінатором, умонтованим у вхідні двері, шумів морський прибій.

— Я різко обернувся, але за склом нікого не було.

Реконструюючи нічні події, Антон подумки перенісся до маленької хатинки на березі моря.

Інтер’єром невиразна кімнатка скидалася на каюту: невеличкий квадрат, заставлений обшарпаними меблями радянського взірця, холодильником й імпровізованою кухнею, що містила електроплитку та мініатюрний рукомийник. Замість вікон — корабельні ілюмінатори різних розмірів; замість картин — весла і риб’ячі голови: трофеї численних працівників рятувальної станції, які через плинність кадрів звіювалися, залишаючи по собі висушені реквізити.

Порання Антона біля плити з коробкою чаю раптово перервала людська тінь, яка пробігла стіною. Звуки телевізора, що працював, заглушили присутність чужинця на дерев’яному причалі, але власним очам рятівник довіряв. Узявши гасову лампу, Антон обережно вийшов із хатинки, яка одним боком бовваніла над водою, стоячи на бетонних палях.

Хвилі, набігаючи одна на одну, створювали ритмічну мелодію, яка ковтала чужі кроки. Збентежений чоловік роздивився навсібіч, поклав лампу біля хатинки й закрокував причалом, що тягнувся на кілька метрів у море до єдиного ліхтаря, що освітлював пришвартовані човни рятівної служби. Зазираючи в розхитані хвилями судна, чоловік випустив з уваги будиночок, і тільки-но звідти повіяв невеличкий вітерець, хлопчина різко обернувся та вперше зустрів свого переслідувача.

Беззубий дідуган у біловолосій перуці стояв просто на порозі станції. Упродовж кількох секунд вони мовчки вивчали один одного, а тоді старий зробив крок, зачепивши ногою гасову лампу, облишену Антоном. Скляний ковпак розбився внаслідок незграбного руху, на секунду відвернувши дивного гостя рятівної станції від об’єкта переслідування.

Надмір адреналіну зрушив Антона з місця. З переляку він стрибнув у моторного човна й потягнув мотузку пускача. За другим разом двигун відгукнувся і, набираючи обертів, поплив у морську далечінь, рятуючи життя свого пасажира. Уже за кілька метрів утікач наважився озирнутися. Дідуган ішов причалом, пильно слідкуючи за чоловіком, що втікав. Їхні погляди зустрілися.

Навіть чимраз більша відстань не допомогла Антону позбутися страху. Старий проводжав поглядом, сповненим грізних обіцянок повернутися по душу бідаки. Човен відпливав. Вакуум довкола розсіювався, випускаючи Антона з лабетів спогадів.

Увесь цей час Павлович слухав пацієнта, розглядаючи під ногами підлогу, і лише на останній репліці подивився на оповідача, який підбив підсумок:

— Я втік. Зранку ми з напарником прийшли на станцію, а лампа стоїть ціла й неушкоджена, точнісінько там, де я її поклав.