Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

class="book">— Слухайте, ви весь час говорите, що можете керувати часом і тому подібне. То хіба не можете відвернути подібні катастрофи? — знову запитав Роман.

— А от це ми якраз і не можемо, якби й навіть дуже захотіли. Що має статись — станеться обов’язково, бо є така річ — невідворотність подій. Ви це називаєте долею. Ми лише можемо про них попередити, а попереджений — значить озброєний.

З тими словами Зіб повів їх вузенькими вуличками далі поміж невеличких, ніби лялькових, будиночків.

— Тут відпочивають наші науковці та дослідники. Для того, щоб плідно працювати, треба добре та якісно відпочивати, — сказав Зіб, показуючи рукою на котеджі.

Скоро вони вийшли до невеличкого саду. Дерева у ньому були схожі на земні, та мали одну невелику відмінність — всі вони були штучними.

— Ці дерева ми створили, маючи за приклад ваші, земні. Правда, дуже схожі?

Роман з Тасею схвально кивнули.

Далі їхня подорож пролягла поміж величезних будинків та ангарів, що простяглись до самого горизонту.

— Тут знаходяться наші лабораторії, науково-дослідні інститути та експериментальні станції, — Зіб махнув рукою на приземисті довгі будинки з численними вікнами, що виднілись позаду ангарів. — А в цих ангарах знаходяться найновіші дітища наших вчених та інженерів і тих, що допомагають їм у цій благородній справі. Ох, якби ви могли все це побачити! — їх екскурсовод закотив очі та у німому захваті ляснув себе по гострих колінах. — За кожну машину з цього ангару, ви їх називаєте «літаючими тарілками», ваші багачі віддали б усі свої гроші, ще б заклали життя і навіть цього було б мало. Бо насправді все, що тут знаходиться, — безцінне! Та ми б і не продали, бо надзвичайно добре знаємо, з якими цілями вони б використовувались. А тут, — вони пройшли трохи далі, — знаходяться надсучасні міжпланетні станції, завдяки яким ми і перехоплюємо все, що транслюється у цілій вашій Сонячній системі, а також найдосконаліші зорельоти. Сюди ніхто не може зайти, окрім вчених та їх асистентів, навіть, на мій превеликий жаль, я.

Крізь невидимий захисний щит довкола Сеопфії мляво пробивалось сонячне проміння. Дихати було легко, але повітря не було таким свіжим і п’янким, як на Землі, а з присмаком чогось штучного, та чого саме, Рома ніяк не міг збагнути. «Яка чудова наша Земля, які справжні ростуть на ній дерева, яке свіже та справжнє повітря ми вдихаємо! І невже ця невимовна краса в один момент може зникнути?» — раптова, гостра, як вістря стріли, думка зненацька пронизала голову хлопця. — «Та невже таке може бути? А як справді може?» — все дужче і дужче билось у Ромовій голові. — «А що, як візьме і зникне, і яка різниця від чого — зашкодить планета Нібіру, занадто активне Сонце чи будь-що інше, але факт у тому, що ця синьоока красуня, що зветься Землею, зчорніє від горя або стане такою ж, як зараз Марс, — випаленою Сонцем та космічними вітрами, позбавленою життя, пусткою! Ми ж абсолютно не цінуємо ані справжності зелених неосяжних долин, ні чистоти та неймовірного смаку земного повітря, ані краси та справжності неозорих просторів. Чиїсь дурнуваті амбіції нещадно нищать цю неймовірну красу, цю справжню перлину життя серед безмежного космосу, безсоромно та безвідповідально забруднюють воду, моря, ріки, озера та інші блакитні водойми, знищуючи все живе у них. І все це лише для того, щоб заробити якомога більше грошей, плюючи на інших, кому не байдуже або хто і живе на світі завдяки цим водоймам, і зовсім не задумуючись, що рано чи пізно доведеться помирати. От якби ці гроші можна було забрати з собою і взагалі ні з ким не ділитись. А ще краще — купити собі за них безсмертя! Невже ніколи не буде межі людській жадібності і блиск золота завжди засліплюватиме очі, шелест купюр затулятиме вуха і вони ніколи не почують голос народного гніву! І скоро ми теж будемо дихати штучним повітрям! А може, й взагалі не будемо дихати, бо у нас же немає таких високих технологій, як у них, щоб створити хоч штучне. Як же можна не розуміти, що забруднюючи і знищуючи природу, повітря, колись такі чисті водойми, цим вони знищують саме життя, яке без усього цього стане просто неможливим!»

— А це наші квіти, правда ж чудові? — пробився до Романа голос Зіба і хлопець, стріпнувши головою, знову почав слухати.

Підліток подивився на штучні квіти і здвигнув плечима.

— Не подобається, — читаючи його думки, промовив Зіб, — добре, хай вони штучні, але ж насправді гарні.

Тася присіла та погладила на ніжно-рожевій квітці пелюстки.

— Так вони ж пахнуть! — захоплено вигукнула дівчинка.

— У цих квітів неймовірно багатий спектр запахів, — голос Зіба затремтів від радощів, що квіти отримали похвалу від його гостей.

«Але, все одно, вони штучні», — чомусь почав злитись Роман. — «Ніде у цілому світі, навіть в інших галактиках, нема таких гарних, а, головне, справжніх, квітів, як у нас на Землі!»

Зіб глянув на хлопця і загадково посміхнувся.

«Він увесь час читає мої думки, — раптова думка пронизала Романів мозок. — Треба або не думати про них нічого, або думати тільки хороше, бо ще втрапимо в історію. Треба обов’язково проінформувати про це Тасю». Але Зіб продовжував приємно посміхатись, і хлопець поступово заспокоївся.

Скоро вони вийшли на поле, де паслось стадо гарних, вгодованих корів.

— А вони дають справжнє молоко? — не втримався та знову кинув в’їдливу шпильку підліток.