Олексій Підлуцький - 25 портретів на тлі епохи

як федерацію Польщі, Литви та «Русі» (під якою він розумів Україну). 1919 року його «федералістські» плани були ще ширшими. Він уявляв собі тісний союз усіх колишніх європейських колоній Росії — від Фінляндії аж до Грузії. Звичайно ж, центральне місце у цьому союзі мала посідати Польща. І Литва — мала батьківщина Пілсудського. Але вся конструкція в його очах втрачала сенс, якщо від російського панування не буде звільнено Україну. За 70 років до Збіґнєва Бжезинського Юзеф Пілсудський стверджував, що Росія перестане бути імперією і загрожувати безпеці сусідніх країн і цілого світу тільки за умови, якщо з-під її влади буде вирвано Україну.

Наприкінці літа — на початку осені 1919 року Пілсудський, можливо, врятував… Радянську владу. Всі збройні конфлікти — і з українцями, і з німцями, і з чехами, і з литовцями — було вже виграно або ж «спущено на гальмах». А над червоною Москвою нависла страшна загроза — наступ Добровольчої армії Денікіна. Польські ж війська, які через півроку самотужки на рівних боролися із Червоною армією, безчинно спостерігали за вирішальною сутичкою з Білорусі і Волині. І хоч як просили, молили, наказували, погрожували керівники країн Антанти (безвільною маріонеткою яких, за твердженнями комуністичної пропаганди, нібито був Пілсудський), польські «жолнєжи» з місця не зрушили. Пілсудський пізніше відверто писав, що у разі перемоги білогвардійців і реставрації царської імперії навіть не йшлось би про вільні Україну та Балтію. Та й Польща могла в ліпшому випадку розраховувати на «етнічний кордон» (який згодом отримав назву лінії Керзона і став реальністю після Другої світової), а то й бути змушеною до якоїсь «федерації» з Росією. Відтак Маршал почекав, доки денікінців буде розгромлено, і… виступив у похід сам.

Тогочасний міністр військових справ і один з найближчих соратників Пілсудського генерал Соснковський вважав, що у січні 1920 року «польсько-російська війна фактично вже була завершена, оскільки мирні умови, запропоновані росіянами, були кращі за ті, яких ми прагнули». Справді, Польський сейм тоді вирішив обстоювати кордони, які зрештою і розділили Польщу і Радянську Росію у 1921 році і проіснували до 1939-го. А Ленін, який будь-що прагнув мирної передишки і перегрупування сил перед новим етапом Світової революції, запропонував полякам «міні-Брест» — на додачу до тих земель, які вони таки отримали, ще нинішні Хмельницьку, Мінську та частину Житомирської областей. «А військо наше було бідне і країна зруйнована, — продовжує Соснковський. — Однак Пілсудський пішов на Україну».

У вересні 1919 року війська української Директорії потрапили на Поділлі у так званий «трикутник смерті». Вони були затиснуті між червоними росіянами Леніна та Троцького на північному сході, білими росіянами Денікіна на південному сході та поляками на заході. Смерть заглядала в очі. І не лише людям — усій щойно народженій державі. Отож головний отаман Симон Петлюра просто мусив або ж згодитися на запропонований Пілсудським союз, або фактично капітулювати перед більшовиками, як зробили тоді чи через рік-два Володимир Винниченко і Михайло Грушевський. Рішення Петлюри виглядало вкрай болючим. Польська шляхта була історичним ворогом українського народу. Кривавилася свіжа рана ЗУНР — саме в цей час пілсудчики розпинали українську Східну Галичину. Але все ж Петлюра згодився на мир і союз, визнавши українсько-польським кордоном майбутній кордон радянсько-польський. Слід зазначити, що при цьому Пілсудський отримував менше земель, аніж йому запропонував Ленін, і на додачу ще й війну з величезною Росією. Наддніпрянці ж фактично кидали напризволяще в біді своїх братів-галичан. Та Петлюра вирішив використати останній шанс зберегти державу — у союзі з поляками. Спробував. Не судилося.

На світанку 25 квітня 1920 року польські й українські війська перейшли в наступ по всьому українському фронту, а вже 6 травня практично без опору більшовицькі армії залишили Київ. Голоси всіх тих, хто називав війну з Радянською Росією шкідливою авантюрою, замовкли. «Честь і слава верховному вождю нашої армії», — змушений був проголосити у сеймі його голова, один з основних супротивників цієї війни та взагалі Пілсудського Войцех Трампчинський.

9 травня генерал Ридз-Смігли приймав на Хрещатику «парад переможців-визволителів». Скільки захвату це викликало у поляків тоді і пізніше! Лише один учасник того блискучого параду, ротмістр Тадеуш Махальський, охарактеризував його як грубу політичну помилку: «Український народ, що бачив у своїй столиці чужого генерала з польським військом замість Петлюри на чолі власних військ, не усвідомлював цього акту як визволення, а певніше як різновид нової окупації. Отож українці замість ентузіазму і радості зберігали понуре мовчання і замість того, щоб схопитися за зброю на захист отриманої свободи, залишалися пасивними глядачами». Може, саме тому ситуація змінилася блискавично. Вже 26 травня радянські війська перейшли в контрнаступ спершу в Україні, а тоді в Білорусі, а через два з половиною місяці поляки втратили не лише Київ, Мінськ та Вільнюс, а й побачили ворога за 13 кілометрів од Варшави. Над самим існуванням відродженої польської держави нависла смертельна небезпека. В окупованому Білостоці було створено Польський революційний комітет — зародок уряду Радянської Польщі, а командувач Західним фронтом Тухачевський відверто заявив у наказі своїм військам, що вони «через труп білопанської Польщі понесуть на своїх багнетах вогонь Світової революції на Захід Європи». У польському таборі панувала паніка. Багато хто тікав з Варшави на захід, сейм намагався домовитися з більшовиками про мир чи перемир’я на будь-яких умовах. Але тепер уже в Москві не хотіли миру. Здавалося, що ліквідація польської держави і приєднання Польщі до «братської сім’ї радянських республік» — справа кількох тижнів.

І тут сталося «диво на Віслі». У серпневій битві під Варшавою радянські війська зазнали нищівної поразки і змушені були відступити. Звичайно ж, головною причиною «дива» став патріотичний підйом польського народу. Лише за липень 1920 року до Війська Польського зголосилося понад 150 тисяч добровольців. Проте міф, створений пілсудчиками і самим Пілсудським, стверджує, що виграв цю «битву за Польщу» він і тільки він. Польські історики вже цілком документально довели, що план битви розробляв не стільки Пілсудський, скільки генерали Розвадовський і Соснковський та французький радник Вейган. А під час вирішальних боїв загальне командування польськими військами здійснював зовсім не Пілсудський, а той же Розвадовський, Галлер та Сікорський. Напередодні польського контрнаступу Пілсудський вирішив особисто очолити ударну групу, яка мала завдати контрудару по арміях Тухачевського з півдня, з-за