Олексій Підлуцький - 25 портретів на тлі епохи

у їхніх прагненнях створювати масові національні формування. Згідно з таємними розпорядженнями Відня місцева влада мала чинити все можливе, аби до Польського легіону та до Легіону Українських січових стрільців не йшли представники «нижчих» верств населення — робітнича та селянська молодь, які мали б служити в австрійських частинах. Легіони розглядали як «забавку» для національно свідомих молодих українців та поляків, перш за все студентів та гімназистів, які би просто так помирати за цісаря не пішли, а могли б навіть бути джерелом якихось антиавстрійських виступів. Відтак національні легіони з австрійського штабу були немовби пасинками — їм давали найгірше озброєння, ставили на найнебезпечніші місця в бою тощо. І хоча Пілсудському вдалося «виторгувати» в австрійців польського орла на кашкети своїх легіонерів, на рукавах вони змушені були носити жовто-чорну пов’язку — кольори Габсбурґів. День, коли Пілсудський був змушений почепити таку пов’язку, став, за його власним спогадом, днем найбільшого приниження в його житті. Пілсудському не вдалося отримати загального командування над усіма польськими легіонами. Формально він командував лише Першою бригадою. Проте він був «коханим Комендантом» для всіх легіонерів. І кожному з них передавалася непохитна віра Пілсудського, що легіонери проливають свою і чужу кров не заради чужого цісаря, а за власну батьківщину.

Легіони хоробро билися на фронті. Паралельно з цим Пілсудський створив із легіонерів і цивільних ПОВ — Польську військову організацію. Прикриттям перед австрійцями для неї була диверсійно-розвідувальна діяльність у російському тилу. Насправді ж «пеовяки» — еліта пілсудчиків, ті, кому Комендант беззастережно вірив і перед ким не приховував, що в будь-який слушний момент він готовий повернути зброю і проти австрійців. Коли визнає, що це буде в інтересах Польщі. Через п’ятнадцять-двадцять років бути пеовяком стало достатньою умовою, щоб майже автоматично увійти до складу еліти Польщі. На відміну від Леніна і Сталіна, Пілсудський і його спадкоємець Ридз-Смігли «членів партії з дореволюційним стажем» не розстрілювали.

У 1916 році явне небажання Пілсудського та легіонерів тягати каштани з вогню для Франца-Йосифа та Вільгельма II стало очевидним. Польські легіони було роззброєно й інтерновано, а самого Пілсудського ув’язнено в тюрмі німецького міста Маґдебурґ. Проте було вже пізно. Пілсудський встиг викувати кадри обстріляних військових-патріотів, злютованих в єдину, хоч і таємну організацію.

Диво «змартвихвстаня» і драма 1920-го

Українське «воскресіння» тільки малою мірою передає диво, закладене в польське слово «змартвихвстанє». Понад сторіччя Польщі не було. Понад сторіччя поляки сподівалися на її відродження, а потім і вірити багато хто перестав. І в листопаді 1918-го, після революції в Німеччині, після краху Австро-Угорщини, Польща повстала з мертвих.

Якби малий Юзеф помер немовлям або ж російський вояк-конвоїр застрелив сибірського засланця, Польща, мабуть, усе ж відродилася б і вижила як держава. Бо це було спричинено багатьма геополітичними, економічними, соціальними, національними обставинами. А може, й ні. Бо другого такого Пілсудського, який би з такою упертістю, послідовністю, а головне, вірою йшов до досягнення цієї мети, не було.

За кілька років до Першої світової великий польський письменник Стефан Жеромський вирішив відвідати Пілсудського в курортному містечку Закопане. Жеромський довго його шукав і зрештою знайшов на околиці міста в найбіднішій хатині. Пілсудський сидів за столом в самих підштаниках (згодом з’ясувалося, що його єдині штани настільки подерлися, що він змушений був відіслати їх із сином хазяїна кравцеві у ремонт), пив свій улюблений міцний чай і розкладав пасьянс. «Не заважайте, я зараз», — сказав він Жеромському. За хвилину, закінчивши перекладати карти, Пілсудський засяяв і пояснив: «Я загадав — якщо пасьянс зійдеться, я стану диктатором відродженої Польщі. І він зійшовся». Це було б дуже смішно, якби Пілсудський справді через кілька років не став всевладним володарем держави, якої тоді ще не було.

На Різдво 1918 року у Варшаві ходив жарт: «Яка країна найбільша в Європі?» — «Польща. Бо вона не має кордонів ні на Сході, ні на Заході, ні на Півночі». В кожному жарті є частка жарту. Щойно виникнувши, польська держава відразу ж ув’язалася в цілу низку збройних конфліктів: з німцями — за Познань і Верхню Сілезію, з чехами — за Тешинську Сілезію, з українцями — за Львів і всю Східну Галичину, з литовцями — за Вільнюс, з більшовиками — за Волинь і Білорусь.

Історія українсько-польської війни 1919 року достатньо відома. Українці в цій партії «грали білими» — на відміну від польських легіонів, корпус Українських січових стрільців австрійської армії не було розпущено. І восени 1918 року лише українці мали у Східній Галичині організовану військову силу. Але використати цю перевагу повною мірою ми не змогли. Героїзм і завзяття стрільців та молодших старшин нівелювалися нерішучістю та непослідовністю вищого державного і військового керівництва ЗУНР. Коли справи на фронті стали зовсім кепськими, Євген Петрушевич отримав титул «диктатора Західної Української Народної Республіки». Це було зроблено явно за прикладом сусідів-ворогів — за кілька місяців перед тим Юзеф Пілсудський став «Тимчасовим начальником Держави Польської». «Диктатор» — це, мабуть, ще більш круто, ніж «начальник держави». Але ж якби залізна воля до перемоги, твердість та стратегічний талант визначалися тим, який титул носиш! Знову ж, співвідношення сил, міжнародна ситуація і ще сотня об’єктивних причин. Але хтозна, як би воно все закінчилося, коли б галичани 1919 року мали вождя масштабу Пілсудського.

Ще не відгриміли останні залпи українсько-польської війни в Галичині, а Перший маршал Польської республіки вже думав про союз із… українцями. Ні, не з галичанами, а з наддніпрянцями.

Начальник відродженої держави був переконаний тоді (і з цим переконанням помер через півтора десятка років), що остаточне звільнення Польщі від Росії можливе лише за умови, що вільною буде й Україна. «Польща, яку ми створили, затиснута між Німеччиною та Росією, може існувати лише за винятково сприятливої історичної кон’юнктури», — казав він незадовго до смерті.

Пілсудський ще 1903 року уявляв собі майбутнє звільненої від влади царя своєї батьківщини