Андрій Цінцірук - Коло Елу

зловісно дивилося хрестом у небо, пророкуючи похорони. За декілька місяців небом летіли літаки, щоб скидати бомби на мирні міста.

Через багато років після описаних подій Ганна-Софія та її чоловік Дмитро поїхали в Трускавець. Чоловіка за багаторічну роботу нагородили путівками на курорт. Це була перша й остання їхня подорож, бо вони все життя відкладали відпочинок на потім. Завжди знаходилася причина: спочатку діти маленькі, пізніше – здобування «шматка хліба», потім народилися внуки, а далі вже й не було бажання.

Отож у Трускавці їхнім сусідом по номеру був чоловік, який приїхав із Литви. Звали його Валдасом. Вони потоваришували з ним і не раз вечорами проводили дозвілля за приємною бесідою. Литовець розповідав про Вільнюс та Йонаве – його рідне містечко, у якому працював у газеті журналістом. З’ясувалося, що Валдас ніколи не бував у Львові. Та й в Україні був тільки в Криму. Жартував, що в них, звичайно, є своє море, але занадто холодне. Він просив розповісти про місто, наші традиції.

Якось Ганна-Софія розповіла йому про родину Елу. Він замислився, а потім сказав, що якщо він не помиляється, то естонською мовою слово «елу» означає «життя».

Валдаса дуже зацікавила ця історія. Він навіть дістав нотатник і довго щось записував, шепочучи: «Коло Елу, коло Життя. Цікаво, цікаво…»

6

Ганна-Софія рік за роком підростала. Мало що змінювалося в її житті. Навчалася вона добре. Удома допомагала Ользі, часом – батькові, коли в нього було багато пацієнтів. Спершу Василь Захарович просив дівчинку щось принести чи прибрати. Але згодом Ганна-Софія вже навчилася накладати пов’язки. Батько все робив для того, щоб донька навчалася на медичному факультеті університету. І потрібно сказати, йому це вдавалося. Дівчина зацікавилась анатомією, та й приходити на допомогу людям під час хвороби їй також подобалося.

Життя в будинку йшло майже без змін. Цим «майже» була Ольга. Поштовхом до цього став день, який нічим не відрізнявся від інших. Як це й бувало раніше, під вечір до них прийшов гість. Це був молодий чоловік. Ольга невдоволено пхикнула: мовляв, знову гість із ночівлею. Та хлопець замість того, щоб привітатись або бодай сказати кілька слів, просто, мов сніп, упав їй до ніг.

– Василю, швидше! – почала кричати дівчина. – Швидше, тут людина помирає!

– Що сталося? – вибіг із кабінету лікар.

На шум вийшла й Ганна-Софія. Вони всі разом затягнули гостя до батька в кабінет. Той почав скидати з хлопця одяг, кивнувши головою, щоб дівчата вийшли. Але при цьому попередив:

– Далеко не відходьте. Можливо, буде потрібна ваша допомога.

Дівчата зачинили за собою двері, налякано дивлячись одна на одну. Десь хвилин за двадцять вийшов батько.

– Усе нормально. Правда, побили хлопця серйозно. Ребра поламані, голова розбита. Дивуюся, як він сюди дійшов. – Дивлячись на Ольгу, він продовжив: – Йому потрібні спокій і догляд упродовж кількох днів. Я знаю, як ти до цього ставишся. Та людині потрібно допомогти. Треба змінити бинти й купити деякі ліки, я написав. Якщо ти не хочеш, то думаю, що Ганна-Софійка цілком упорається із завданням.

Він підморгнув доньці та запитав:

– Що, допоможеш?

Дівчина не встигла відповісти, як Ольга різко сказала братові:

– Звичайно, я все зроблю. Як ти можеш таке говорити? Людина ледь не померла.

– Померти, звісно б, не померла, але… – Василь Захарович не закінчив думку. І, немовби щось пригадавши, продовжив: – Нікому не розповідайте про гостя. Його шукають поліцаї.

– Зрозуміло, – за двох відповіла сестра. – А як хоч його звати?

– Петро, – відповів батько, – Петро Маюк. Отже, я із самого ранку на роботу, а ви тут приглянете за хворим. А ти, Ганно-Софійко, по дорозі зі школи купи ліки, рецепт на столі. Годі, усім спати, завтра важкий день.

– А як Петро? – запитала Ольга.

Її слова прозвучали так, немов вона знала гостя вже сто років. Василь Захарович хитро всміхнувся й промовив:

– Я дав йому снодійне, тож спати буде до самого ранку.

Коли наступного дня Ганна-Софія повернулась зі школи, Петро вже сидів на кухні й обідав.

– Доброго дня, – чемно привіталася дівчина.

– Доброго й вам, – відповів хлопець, – нумо знайомитися. Мене звати Петро.

– Я Ганна-Софія, – трохи знітившись, промовила дівчина.

Саме в цей момент у кухню зайшла Ольга. Вона звернулася до племінниці:

– Ти вже прийшла. Сідай до столу, ми саме обідаємо.

Дівчина поклала на стіл куплені ліки й сіла на стілець. За хвилину перед нею парувала тарілка з борщем. Обідали мовчки. Ольга метушилася, намагаючись догодити гостеві. Це було дивно.

Після обіду Ольга взяла ліки, і вони з Петром попрямували в батьківський кабінет. Софія пішла вчити уроки.

Увечері повернувся батько. Він оглянув хворого в кабінеті, а потім усі зібрались у вітальні. Петро виявився цікавим співрозмовником. Він уникав розмов про особисті проблеми, але дуже вдало вів бесіди на загальні теми.

– Як справи в батька? – запитав Василь Захарович у Петра і, випереджаючи запитання, що могли виникнути в присутніх, пояснив: – Я знаю батька Петра. Ми колись працювали разом.

– У батька справи непогані. Вони з мамою