Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

по мосту, його охопило «страшне хвилювання». Так на перетині емоцій і пластики виникає смисл. Починаєш усвідомлювати всю абсурдність того мертвотного, механічного життя, яке лише симулює рух і яким із покоління в покоління живуть мати з дочкою, ці символи німецької заорганізованості. І, хоч як дивно, саме відсутність «погляду зсередини» надає змальованому рис загального, що не руйнують, однак, його конкретності.

А втім, Белль із самого початку писав і зовсім інші оповідання — сатиричні, гротескні, навіть карикатурні. Інвалід, який втратив на війні ногу, розтлумачує чиновникові пенсійного відомства, у що обійдеться ця нога державі: адже герой позбувся її, коли, замість просто втекти, попереджав дивізійне начальство про наступ росіян. Внаслідок цього вижили генерали й полковники, яким доводиться багато платити («Моя коштовна нога», 1948). Підданий однієї тоталітарної держави колись потрапив до в'язниці за те, що обличчя в нього було серйозне, а цього разу — за те, що воно — сумне. І він вирішує — якщо йому пощастить вижити, він «не матиме ніякого обличчя» взагалі («Моє сумне обличчя», 1950). Західнонімецькі власті дають колишньому полковникові фон Махорка-Муффу генеральський чин і ставлять його на чолі «Академії з питань збирання воєнних спогадів». Урочистості освятив своєю присутністю міністр, а «художню частину відкрили сім колишніх генералів, що грали на сімох барабанах» («Столичний щоденник», 1957). Тітонька Мілла, яку війна позбавила тільки однієї втіхи — справжньої різдвяної ялинки,— намагається тепер надолужити прогаяне. Коли в її домі почали розбирати першу повоєнну ялинку, вона заходилася кричати й робила це доти, доки іграшки й свічки почіпляли на місце і знову скликали родичів. Так виникли в цій родині перманентні різдвяні свята («Не тільки перед різдвом», 1951).

Цікаво, що оповідання «Не тільки перед різдвом», як і «По мосту», спрямоване, по суті, проти німецької заорганізованості, сліпої відданості правилам і традиціям, що обертають людину на раба й тирана водночас. Але засоби там і тут зовсім різні. У «Не тільки перед різдвом» це — гіперболізація часом майже сюрреалістична: дорослих родичів, що бунтують проти щовечірньої повинності, підміняють найманими акторами, а згодом вдалося й «підмінити дітей вощаними ляльками».

Дві — в чомусь антагоністичні — манери були закладеш в творчості Белля з самого початку. А втім, іноді вони поєднувалися в межах одного оповідання. У «Мовчанні доктора Мурке» фігурує, як ми пам'ятаємо, Бур-Малотке. І він виступає в оточенні породжуваних ним гіпербол. Але там-таки існує його антагоніст Мурке — постать того самого ряду, що й герой «Звістки». Через те світ навколо Мурке повитий смутком і водночас сповнений вірогідних реалій. Інакше кажучи, людина й нелюд стикаються тут як ідейно, так і стилістично.

Проте в ранніх Беллевих повістях та романах манера, яку, мабуть, слід було б охарактеризувати не так «життєподібною», як «серйозною» чи навіть «мінорною», вочевидь переважала. Це стосується і романів «Де ти був, Адаме?» та «І не промовив жодного слова...» і повістей «Поїзд точно за розкладом» та «Долина Тупоту Копит» (1957). Тільки в романі «Дім без господаря» навколо Шурбігеля, Гезелера, патера Віліброрда згущується атмосфера, сповнена іронії, глузування, сарказму. Але загалом і цей твір скоріше «мінорний». Безладний побут Нелли, її безсонні, забарвлені якоюсь безнадійною байдужістю ночі, упорядкований, але внутрішньо не влаштований побут Альберта, якесь невиправне схиблення, що змістило все життя цього «дому без господаря»,— ось що визначає дух і стилістику книжки.

А роман «Більярд о пів на десяту», який вийшов услід за «Домом без господаря», взагалі «найсерйозніший» твір Белля. Якщо хтось прочитає тільки цей твір, то з повним правом може подумати, нібито Белль зовсім позбавлений почуття гумору. До того ж «Більярд о пів на десяту» — найретельніше вибудуваний з усіх беллівських творів, якийсь у всіх деталях продуманий, скутий певним «етикетом» і тому наділений тією штучною «досконалістю», яку Белль так зневажав.

Нерухомо протиставлені одні одним «буйволи» та «ягнята», до притчі залогізована сюжетна основа (старий Фемель звів абатство, Фемель-син висадив його в повітря, Фемель-онук відбудовує), чіткий розпорядок, у який силкуються вкласти своє життя обидва головні персонажі,— все це невипадково викликає асоціація з червоними та білими більярдними кулями, що котяться по зеленому полю.

В «Очима клоуна» зовсім інша картина. Замість досить похмурого менуету, що його виконували в «Більярді...» кілька фігурок,— шалене й безладне соло Ганса Шніра, професійного блазня: він збиткується, він глумиться, хоч часто це — сміх крізь сльози. Заміна кількох аспектів розгляду світу якимось одним зробила свою справу.

Вище вже йшлося про те, що більшість Беллевих оповідань написані від першої особи. Але у воєнній повісті і воєнному романі існує хтось на зразок всевідаючого автора. Правда, у романі не зовсім традиційному. Адже «Де ти був, Адаме?» — це ніби й не роман, а кілька самостійних новел, об'єднаних «героями, що повертаються». Найчастіше повертається єфрейтор Файнгальс, і його вважають героєм головним.

В повісті «І не промовив жодного слова...» тільки дві центральні постаті — Фред Богнер і його дружина Кете. Зате вони розповідають самі про себе. Та ще істотніше інше: вони оцінюють з різних поглядів одних і тих самих людей, одні й ті самі події і проблеми. З'являється поліфонія, яка стане визначальною для художнього ладу і «Дому без господаря», і «Більярду о пів на десяту». В «Домі без господаря» ми чуємо «голоси» юного Мартіна Баха, його приятеля Генріха, Генріхової матері В Ільми і, певна річ, Нелли та Альберта. А «Більярд...» складається з монологів таємного радника Фемеля, його сина Роберта, його дружини Йоганни, його секретарки Леонори, його внучки Рут, давнього Робертового приятеля Шрелли, старого портьє Йохена...

Правда, в Белля є ще одна повість —«Хліб ранніх літ» (1955), розказана від імені головного героя, Вальтера Фендріха. Однак цього героя не можна назвати попередником Ганса Шніра з роману «Очима клоуна», бо він, хоч і є постаттю цілком беллівською (хоча б тому, що раптове, несподіване кохання перевернуло його життя), а проте залишається звичайним ліричним персонажем. А Шнір до певної міри узурпує авторську владу, бо не стільки знайомить читача з людьми,