Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

з персонажів роману «Де ти був, Адаме?» обер-лейтенанта Грека. Він належить до тих воєнних героїв, за яких Белль обіцяв королівство, бо хворіє на нестерпний коліт і в найбільш неслушну хвилину змушений бігти до відхожого місця. Там він і загинув: «В яму з гноївкою влучив снаряд, на Грека вихлюпнулася хвиля, обливши його всього тією гноївкою, він відчув на губах її смак, заплакав іще гіркіше... і на якусь мить перед ним закружляло все його життя: калейдоскоп невимовно одноманітних страждань і принижень... Він іще плакав, коли снаряд перебив стовп, що підпирав дах стодоли, і велика дерев'яна споруда, набита паками пресованої соломи, поховала його під собою».

Важко показати людину більш приниженою. Але, страждаючи з нею і за неї, Белль не принижує людину. Навпаки, він її підносить, виділяючи, видобуваючи з анонімності саме в хвилину вимушеного приниження. «У величезній кількості жертв,— сказано в Белля.— губиться окрема людина... Грек — та окрема жертва, що волає до неба...»

4

«...Все, що я написав,— зокрема й необов'язкові дрібниці, статті, рецензії,— все це немовби писання з продовженням». Так сказав Белль в одному зі своїх інтерв'ю. Іншими словами, його творчість являє собою єдність, але єдність, яка безперервно розвивалася, а певною мірою й розширювалася. Тому багато хто з критиків вважає, що творчість цю найзручніше розглядати в хронологічній послідовності. Певна річ, що при такому розгляді дещо з беллівської своєрідності може уникнути читацької уваги, потонувши в потоці фактів. І все ж поглянути на створене Беллем як на єдине ціле просто необхідно.

Він почав з оповідань, а потім перейшов до повістей та романів щоразу більших за обсягом. Такий шлях пройшов багато хто з письменників. Хоча б тому, що оповідання — незамінна школа для того, хто хоче навчитися писати гарну прозу. Але для Белля оповідання було не просто школою. «...Ця форма, оповідання, мені наймиліша,— сказав він 1962 року, опублікувавши вже чотири романи,—...і вона залишається для мене найпривабливішою з усіх прозаїчних форм».

Він і справді майстер короткого оповідання, до того ж із тих майстрів, котрі ніби народжуються зі своїм хистом. «Звістка» (1949) один із перших опублікованих ним творів, але вже маленький — усього на якихось чотири сторіночки — шедевр. Сюжет (якщо він тут узагалі існує) можна переказати кількома фразами: колишній військовополонений, поруч якого у таборі помер товариш, їде повідомити цю звістку його дружині і застає в неї якогось чоловіка, але він її не засуджує, навіть цілує їй руку... Нікого не можна засуджувати, бо ні в кого немає майбутнього — ні в жінки, яка злякалася самотності, ні в чоловіка, який, стоячи в неї під дверима, шкодує, що «не помер тоді... замість стояти тут і думати, що треба ввійти в цей дім», ні в її нахабного й боягузливого коханця. Ніщо не сказано відкрито, але все сказано між рядків — украй ощадно й навдивовижу образно: «Я ввійшов у тісну кімнатку, заставлену вбогими меблями і наскрізь просякнуту запахом дешевої їжі та дуже дорогих сигарет».

Певна річ, кожне оповідання Белля є носієм окремої лише йому властивої «звістки» і відповідно до цього побудоване. «Карлик і лялька» (1951), де герой за завданням якогось інституту опитує людей, що таке, на їхню думку, бог відмінний від «Смерті Ельзи Басколяйт» (1953), де йдеться про дівчинку, яка мріяла стати танцівницею, та про її невтішного батька; «І був вечір, і був ранок» (1945), цей сумний варіант різдвяної історії, відрізняється від «Мітли б тобі в'язати» (1948), де розповідається про солдата вермахту, що позаздрив одеському мітляреві, і т. д. і т. ін. А все ж у всіх цих оповіданнях є і щось спільне: більшість із них написані від першої особи і через це не лише лірично забарвлені, а й напрочуд вільні в побудові.

Белль не раз казав, що як автор малої прози він найбільше завдячує новелістиці Генріха фон Клейста, а також коротким анекдотам та історіям для календаря швейцарського письменника кінця XVIII початку XIX сторіччя Йоганна Петера Гебеля. У Клейста Белль учився непатетичності мови, її майже графічної тверезості, у Гебеля — лагідного, близького до народного гумору. Але в композиції був далеко не такий традиційний. Його оповідання — це або миттєві ескізи, що не мають ані справжнього початку, ані справжнього кінця, об'єднані однаковим настроєм або ж нічим, крім примх пам'яті, не обмеженим поєднанням сучасного з минулим. І водночас вони дуже чітко організовані авторською ідеєю, що ніколи не лежить на поверхні.

«В історії, яку я хочу вам розповісти, власне, немає ніякого сюжету»,— так починається оповідання «По мосту» (1950). Тричі на тиждень герой проїздить повз двоповерховий будинок і щоразу бачить заклопотану прибиранням жінку, а на ганку сидить негарна дівчинка з лялькою на колінах. Прибирає жінка безперервно і за суворим порядком: помивши одне вікно, переходить до наступного, помивши останнє — знов береться до першого...

«Все це відбувалося десять років тому. І ось цими днями мені знов довелося проїхати по тому мосту, провадить оповідач. І ось я побачив її, ту жінку. Вона мила ганок. Ні, то була не вона, з-під спідниці біліли молоді повні ноги, але рухи, незграбні, різкі рухи були ті самі... Жінка тільки на мить повернулася обличчям до поїзда, і я одразу ж упізнав у ній дівчинку з лялькою...»

Картина не має глибини: оповідач тільки щось бачить, але, крім цього, нічого не знає і тому позбавлений можливості дійти якогось висновку. Через те й стиль оповіді суто візуальний, так наче весь твір тримається лише на самій пластиці. Але це не зовсім так. Герой чомусь із самого початку не міг відвести очей від жінки, що мила ганок та вікна, «а одного разу навіть сів і склав графік прибирання будинку». І через десять років, коли поїзд загуркотів