Петро Федорович Кравчук - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

над ополонкою. Проте 7 квітня 1821 року у щоденнику сказано: “Обрій зовсім очистився, але сподіваної землі не було видно”.

Потім Анжу вирушив до третьої Землі Санникова. Мандрівники подолали 25 верст, але “близькість талого моря, втома собак, незначна кількість кормів… які залишалися… і тороси, що були попереду” — все це змусило їх повернути назад.

Наступного року Петро Федорович Анжу зробив спробу досягти другої Землі Санникова. Тут йому на перешкоді стала велика ополонка.

Він усе-таки відкрив невеличкий острівець, названий островом Фігуріна — на честь лікаря експедиції Олексія Євдокимовича Фігуріна. Але це було не те, що шукала експедиція.

Зрештою, Анжу не заперечував повністю існування земель Санникова. “Можливо, — міркував він, — що пісок, який відділяє Котельний острів від Фаддеєвського, простягся далеко на північ і потім, повернувши на захід, залишив мілину… можливо, що тут і є земля, яка через свою низовинність була недоступною для нашого зору”. Більше того, принаймні двічі Петро Федорович був певен, що бачить землю. Наприклад, з мису Бережних — північно-західного краю острова Фаддеевський — він і його супутники чітко розрізняли “синяву, точнісінько таку, як бачена віддалена земля; в тому ж напрямку пролягали й оленячі сліди”. Проте на карти, які були складені, Анжу не наніс жодної Землі Санникова. Карта повинна бути точною і цілком достовірною!

Поступово в географічній літературі утвердилося переконання, що землі, які нібито бачив Санников, звичайнісінька вигадка. Але…

1881 року американська експедиція на судні “Жанетта” під керівництвом Джорджа Де-Лонга справді відкрила три острови на північний схід і на північ від острова Новий Сибір. Їх назвали островами Беннета, Генріетти і Жанетти. Два останніх, щоправда, були надто далеко від Нового Сибіру, і навряд чи їх могли угледіти Санников і Геденштром. А от острів Беннета цілком можна було ототожнити з третьою Землею Санникова. У всякому разі в середовищі російських географів значно зросло число прихильників відкриття якутського промисловця.

“Тепер, — писав учений секретар імператорського Російського географічного товариства Григор’єв, — коли розвіяно сумніви щодо правдивості Санникова завдяки відкриттям експедиції “Жанетти”, варто знову нанести той пунктир на відповідне місце і написати над ним: “Земля Санникова”.

Нові землі в морі були не єдиною загадкою Новосибірських островів. Природа таїла тут безліч інших таємниць. Козаки і промисловці, які першими досяглії архіпелагу, були вражені: острови здавалися величезним кладовищем мамонтів. На ділянці берега завдовжки одну версту часто налічувалося близько десятка пар мамонтових бивнів, які стирчали з землі…

Ви знаєте, що означає слово “мамонт”? Воно походить від слова “мамут”, яке в свою чергу прийшло до нас з фіно-угорських мов. “Ма” означає земля, “мут” — кріт. “Мамут” — земляний кріт.

Тривалий час вірили, що мамонти — величезні кроти — риють землю своїми рогами, тобто бивнями. А якщо випадково виходять на поверхню, то одразу вмирають під впливом світла. Те, що залишки “кротів” знаходили в урвищах на берегах річок, пояснювалося гранично просто: тут тварини ненароком виходили на поверхню землі і, вражені світлом, помирали.

У XVIII столітті вважали, що мамонт — морська тварина. “Сей звір мамонт є, гадається, і нині в морі Північному”, — писав Харитон Лаптєв.

Очевидно, тільки у XIX столітті утвердилася думка, що мамонти — найближчі родичі слонів.

Але дуже важко було змиритися з тим, що слони жили далеко на півночі. У міркуваннях учених дивовижно поєднувалась віра у біблійні сказання і прагнення пов’язати ці сказання із фізичними законами.

Ось, наприклад, що писав про мамонтів Геденштром:[3]

“Відомі природодослідники погодилися назвати викопну тварину Маммонта слоном першородним, отже, звіром колишнього створення чи врешті допотопним. Приймаючи останнє, треба відселити Маммонта в найближчі від екватора країни, а знаходження трупів чи кісток його віднести… на рахунок потопу, води якого осадили безліч затоплених слонів на півночі нашої планети (на півдні ще по сей час не відкриті кістки Маммонтові). Та невже в грізні часи всесвітнього потопу віяли тільки південні вітри, відповідно до яких трупи слонові неслись водами на Північ? Волога і тепло повинні були зруйнувати тіла і занурити кістки в землю ще до 50-го градуса широти. За теорією ж тяжіння, вода потопна, обнімаючи всю поверхність земну, відходила від полюсів до екватора, смуги основного обертання, і перепиняла тим силу південних вітрів. Як же зібралися Маммонти на Півночі?”

Не тільки мамонтів знаходили промисловці на Новосибірських островах. Тут були черепи носорогів, коней, вовків. Люди виявили тут дивовижні дерев’яні гори. Це не метафора — назву “Дерев’яні гори” можна знайти на сучасній карті архіпелагу. Вони справді складені з… колод!

“На південному березі сього острова, — писав Геденштром, — стоїть стрімчаком гора, складена з горизонтальних грубих пластів піщаника і лискучих смолистих колод, які перекривають одне одного до самого верху. Піднімаючись на гору, скрізь натрапляєш на скам’яніле вугілля, на вигляд соснове, вкрите подекуди нібито тонкою попелистою плівкою. І настільки все це оманливе, що спершу намагаєшся здути той попіл, але він поступається хіба ножеві. На вершині нова дивина. На самій гриві гори виходять з каменю в один ряд колоди смолистого дерева, розщеплені, заввишки на чверть і більше, і щільно одна до одної підігнані. Тут колоди в прямовисному положенні, а в іншому місці тієї ж гори — в горизонтальному”.

Як усе це пояснити? Як попали в тундру дерева? Як опинилися тут тисячі, десятки тисяч мамонтів? І чому вони загинули?

На всі ці запитання відповіді не було. І тому Академія наук вирішила організувати спеціальну дворічну експедицію на Новосибірські острови.

29 грудня 1884 року на урочистому річному засіданні Академії наук виступав обов’язковий секретар академії Веселовський.

“Полярні експедиції, пов’язані з поїздками по нерівній і ненадійній морській кризі, — говорив він, — вимагають від мандрівника не самої тільки наукової підготовки, а й готовності зносити всілякі злигодні й нестатки, навіть піддавати своє життя численним небезпекам. Нині Академія наук може вважати себе щасливою, що нарешті знайшлися люди, які цілком відповідають цим умовам і готові у відданості своїй інтересам науки на всілякі злигодні і труднощі полярної мандрівки”.

Доктор Бунге і молодий вчений, кандидат зоології Е. В. Толль, — ось про кого говорив Веселовський.

1885 року відбулося перше знайомство Толля з Арктикою. А наступного року — побачення з Землею Санникова. Навдивовиж плідними були ці роки.

“У всіх посібниках з фізичної географії, — майже через 70 років писав академік В. А. Обручев, — можна зустріти ім’я Е. В. Толля — основоположника вчення про “формування викопних льодів — вчення, яке стало класичним”. Толль перший