Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

— Хоча я оптиміст, але гадаю, що цього доведеться чекати ще довго.

— Ні, будьте певні, ми вивчаємо не тільки один свист. Ми підходимо до проблеми всебічно.

— Наприклад?

— Ми прагнемо навчити дельфінів вимовляти голосні звуки англійської мови. Для цього примушуємо їх слухати ці звуки в їхній частоті й модуляції. Інакше кажучи, ми дельфінізуємо англійську мову, аби вона для них була доступнішою.

— Отже, — заговорив Сі, — ви намагаєтеся створити dolphin-English[7], щось на зразок pidgin-English[8], яким розмовляють уродженці островів Тихого океану. Й є успіхи?

— Цього ще не можна сказати. Але почекайте, я вам зараз щось покажу.

Морлі схилився, швидко схопив якісь три предмети, що лежали біля борту басейну, й кинув у воду. І тільки тоді, коли вони впали на плесо, Сі роздивився їх: старий жовтавий капелюх, що нагадував сомбреро, червоний м’яч і коротка голуба палиця[9].

— Деш! — вигукнув Морлі, легенько ляскаючи по бортикові басейну, щоб привернути увагу дельфіна.

Деш відразу попрямував до Морлі й, зупинившись за метр від берега, висунув голову з води.

— Капелюх! — гукнув Морлі. — Принеси капелюха!

Деш, не вагаючись, попрямував до сомбреро, пірнув, одяг його собі на писок і приніс до Морлі. Той узяв капелюха, кинув знову на воду й гукнув:

— Палиця! Принеси палицю!

Деш схопив палицю щелепами, віддав її господареві, й Морлі знову жбурнув її в басейн.

— М’яч! — гукнув знову він. — Принеси м’яч!

— Чудово! — сказав Сі. — А чи трапляється таке, щоб він помилився?

– Іноді. Але я все думаю, чи не робить він це навмисне, щоб мене роздратувати. Безумовно, у нас досвід ще дуже скромний. Та не можна нехтувати нашими педагогічними навиками. Ми тренуємо пам’ять Дешеві, виробляємо в нього звичку вчитися, спонукаємо звикати до звуків людської мови. До того ж цікаво дізнатися, скільки англійських слів він зможе запам’ятати й розпізнати, коли ми продовжуватимемо експерименти з іншими предметами.

Морлі замовк, глянув на годинника й сказав:

— Ходімо, містере Сі, ви прийшли дуже вчасно. Зараз я покажу вам щось досить дивне.

Він потяг його до вимурованого з граніту басейну, відгаченого від Тихого океану вузенькою греблею. Двоє чоловіків, одягнених у чорні комбінезони аквалангістів, упрягали дельфіна.

— Перед вами Білл, — сказав Морлі. — Він проходить спеціальне тренування. Його привчили плисти до одного з дресирувальників, як тільки той увімкне під водою базер. Ось подивіться на цей прилад, — промовив він, взявши базер з рук асистента, що стояв біля коловорота. — Бачте, базер нагадує електричний ліхтар, він водонепроникний, а коли його вмикають, під водою починає лунати тремтячий дзвінок, звукові хвилі від нього поширюються дуже далеко. Як тільки Білл почує цей дзвінок, негайно поспішає туди, де перебуває дресирувальник. Опісля дельфін одержує рибину.

— Мені подобається його податливість, — сказав Сі. — Його впрягають, а він і не ворухнеться.

— Тварина ця вельми довірлива, — промовив Морлі. — І дуже добре ставиться до нас. Усі спостерігачі роблять висновок, що дельфін любить людей. Хтозна-чому, — докинув він перегодом.

Така розсудливість аж ніяк не пасувала веселій вдачі і оптимістичному виразові обличчя Морлі, і Сі перевів на нього погляд.

— Воно, зрозуміло, — озвався Сі, — ви і годуєте добре, й прихильно ставитесь до них.

У Морлі здригнулися круглі рамена.

— Повірте мені, містере Сі, коли вони навчаться розмовляти, докорятимуть нам, що в них надто тісні басейни, що вони самотні. Ось побачите, тоді вони почнуть згуртовуватися, і, можливо, ми ще дочекаємося їхніх страйків і вимог.

Сі засміявся, відтак зосередив увагу на дресирувальниках. Вони клали дельфіна на спеціальні ноші з двома отворами, в які опускалися бокові плавники. Ноші стояли на чотирьох довгих трубчатих ніжках, скріплених між собою паралельними жердинами. Дресирувальники прив’язали до ручок нош линву від коловорота, подали знак своїм товаришам, і дельфін став підніматися вгору. Потім коловорот обернувся навколо осі й почався спуск у відкрите море. Двоє дресирувальників вибралися з басейну й хутко збігли цементними сходами в океан, щоб прийняти тварину. Вода сягала їм майже до пояса.

— Ви зараз його випустите? — спитав Сі.

— Еге ж, — відповів Морлі. Його повне й червоняве обличчя споважніло.

— Це вперше?

— Так.

Морлі дивився на дресирувальників. Дельфін, спорснувши з нош, плавав на воді, а двоє чоловіків прив’язували до його упряжу півтораметровий шнурок з невеличким жовтавим буйком на зразок валка.

— Я бачу, що ви таки вживаєте запобіжних заходів, — мовив Сі.

— Так, — відповів коротко Морлі.

Дресирувальники одночасно підвели голови й подивилися на Морлі. На фоні темних гумових комбінезонів їхні чуби здавалися білявішими, а очі світлішими. Вони стояли з обох боків дельфіна, вхопившись руками за упряж, міцно тримали його, а він, напіввідкривши рота, тягнувся в океан. «Вода морських просторів, либонь, смачніша», — подумав Сі.

— Ну, починайте! — наказав Морлі й насупився.

Дресирувальники випустили з рук упряж. Якусь мить дельфін стояв нерухомо, відтак щосили плеснув хвостом і шугонув уперед так, наче його викинули з катапульти. Він мчав у море на глибині одного метра. Не збігло й миті, як Сі втратив з поля зору його сірий корпус, лише буйок, прив’язаний до шнурка, підстрибував на поверхні води, з чого можна було догадуватися, де саме плив дельфін. Жовтава барва валка виділялася на синьому фоні океану.

— Він мчить, як стріла, — зауважив Сі.

— Він міг би ще прудкіше мчати, — гордо відповів один з дресирувальників. — Йому заважає буйок.

Морлі мовчав. Буйок витанцьовував на морському плесі, й Морлі, насупивши брови й зціпивши