Френк Херберт - Месія Дюни

сліпих він почав співати саме в ту мить, коли Скителі зосередив на ньому погляд. Його голос був високим і ніжним.

Вітер здуває землю,

Вітер здуває небо,

Вітер людей здуває,

Хто він такий, той вітер?

Дерева стоять гордовито,

П’ють, де колись пили люди.

Я надто багато бачив,

Надто багато світів,

Надто багато людей,

Надто багато вітрів.

Скителі зауважив, що справжні слова пісні були іншими. Фарок повів його від юнака, під арки з протилежного боку, де вказав на подушки, розкидані на мозаїчній підлозі. На мозаїчних плиточках підлоги були зображені морські створіння.

— На цій подушці сидів колись на січі Муад’Діб, — сказав Фарок, указуючи на круглу чорну копичку. — Зараз вона твоя.

— Я твій боржник, — промовив Скителі, опускаючись на чорну подушку. Усміхнувся. Фарок показав свою мудрість. Мудрець говорить про вірність навіть тоді, коли слухає пісню, сповнену прихованих натяків та потаємних звісток. Хто може заперечити жахливу силу тирана-імператора?

Допасовуючи слова до пісні, щоб не збити ритму, Фарок поцікавився:

— Чи не заважає тобі музика мого сина?

Скителі вказав жестом на подушку навпроти себе й сперся спиною об прохолодну колону.

— Я люблю музику.

— Мій син втратив очі під час здобуття Нараджа, — сказав Фарок. — Там його вилікували й там він мав би залишитися. Жодна жінка Народу за нього не піде. Своєю чергою, чи ж не дивно, що я маю на Нараджі внуків, яких, мабуть, ніколи не побачу? Ти знаєш планети Нараджа, Заале?

— Молодим я виступав там із групою колег-лицеплясів, — відповів Скителі.

— То ти лицепляс, — промовив Фарок. — Тепер зрозуміло, чому мене здивувало твоє обличчя. Нагадало чоловіка, якого я знав колись.

— Дункана Айдаго?

— Його, так. Майстра-мечника на імператорській службі.

— Казали, що його вбили.

— Казали таке, — згодився Фарок. — А ти насправді чоловік? Я чував такі розповіді про лицеплясів, що… — І він знизав плечима.

— Ми гермафродити Джадача, — сказав Скителі, — міняємо власну стать, як забажаємо. Зараз я чоловік.

Фарок задумливо стиснув губи й запропонував:

— Наказати принести перекуску? Хочеш води? Охолоджених фруктів?

— Достатньо розмови, — відповів Скителі.

— Бажання гостя — наказ, — промовив Фарок, сідаючи на подушку перед Скителі.

— Благословен хай буде Абу д’Зур, батько Незбагненних Доріг Часу, — сказав Скителі й подумав: «От! Я прямо сповістив його, що прибуваю від Стернового Гільдії й приношу із собою його прикриття».

— Тричі благословен, — відповів Фарок, ритуальним жестом склавши руки на колінах. То були старі руки з дуже вузлуватими жилами.

— Здалеку бачиш лише загальні обриси об’єкта, — промовив Скителі, натякаючи, що хоче обговорити імператорську Твердиню.

— Річ темна й зла з будь-якої відстані сприймається як зло, — відповів Фарок, радячи відкласти розмову.

«Чому?» — здивувався Скителі, проте натомість запитав:

— Як утратив очі твій син?

— Захисники Нараджа вживали каменепали, — сказав Фарок. — Мій син був надто близько. Клятий атом! Навіть каменепали мусили б бути поза законом.

— Вони на самій грані закону, — погодився Скителі. І подумав: «Каменепали на Нараджі! А нам про це й не казали. Чого цей старий заговорив тут про каменепали?»

— Я пропонував купити тлейлаксанські очі у ваших майстрів, — говорив тим часом Фарок. — Але в легіонах розповідають, що тлейлаксанські очі поневолюють тих, котрі їх використовують. Мій син казав, що ці очі з металу, а він із плоті, тому така спілка була б гріхом.

— Обриси об’єкта повинні відповідати його первісному призначенню, — промовив Скителі, намагаючись повернути розмову до потрібної йому інформації.

Губи Фарока стислися в тонку риску, але він кивнув.

— Говори відверто про що хочеш, — сказав. — Мусимо довіряти твоєму Стерновому.

— Ти коли-небудь входив до імператорської Твердині? — спитав Скителі.

— Я був там, коли ми святкували перемогу над Молітором. Серед усього цього каміння було холодно, попри найкращі космічні обігрівачі з Аа. Попередньої ночі ми спали на терасі Святині Алії. Він там посадив дерева — знаєш, із багатьох світів. Ми, башари, мали на собі нашу найкращу зелену одіж і сиділи за окремими столами. Багато їли й пили, аж забагато. Я бридився деякими речами, які там побачив. Прийшли каліки, притяглися на своїх милицях. Не думаю, що наш Муад’Діб знає, скільки людей через нього окалічіло.

— Тобі не сподобалося свято? — спитав Скителі, натякаючи, що знає про фрименські оргії, розігріті пивом із прянощами.

— Це не нагадувало змішування наших душ на січі, — відповів Фарок. — Не було там тау. Гостей розважали дівчата-рабині, а чоловіки розповідали історії про свої битви та старі рани.

— То ти був там, усередині великого кам’яного громаддя? — сказав Скителі.

— Муад’Діб вийшов до нас на терасу. Сказав: «Хай щастить нам усім». Привітальні слова пустелі в цьому місці!

— Ти знаєш, де містяться його приватні апартаменти? — спитав Скителі.

— Глибоко всередині, — відповів Фарок. — Десь глибоко всередині. Казали мені, що він і Чані ведуть кочівницьке життя, і все це серед мурів своєї Твердині. Публічні аудієнції він дає у Великій Залі. Має зали для прийомів та офіційних зустрічей, а ще внутрішню секцію для зв’язку. Мені казали, що в підземеллях його фортеці, у дуже глибоких підземеллях, є кімната, де він тримає маленького пустельного хробака, оточеного ровом із водою, щоб можна було його отруїти. Отам він читає майбутнє.

«Міфи, перемішані з фактами», — подумав Скителі.

— Його скрізь супроводжують урядовці, — буркнув Фарок. — Клерки, обслуга, обслуга обслуги. Він довіряє лише таким, як Стілґар, котрий був дуже до нього близьким за давніх днів.

— Не тобі, — сказав Скителі.

— Та він, думаю, узагалі забув, що я є на світі, — відповів Фарок.

— А як же він приходить і відходить, коли покидає цю споруду? — спитав Скителі.

— Має маленький майданчик для ’топтерів, що виступає з внутрішньої стіни, — промовив Фарок. — Казали мені, що Муад’Діб нікому іншому не дозволяє кермувати, коли сідає там. Треба вміти спускатися, бо кажуть, що найменший прорахунок скине його вниз зі стрімчака стіни, до одного з цих його клятих садів.

Скителі кивнув. Це, найімовірніше, було правдою. Такий повітряний вхід до імператорського кварталу гарантував потрібний рівень безпеки. Усі Атріди були чудовими пілотами.

— Використовує людей, щоб передавати свої дистрансові повідомлення, — вів далі Фарок. — Це