Тарас Завітайло - Діти Праліса

Дівчина втерла сльози.

— Я добрішої істоти в світі не стрічала, ніж він… Хай буде мир душі його.

— До речі, — мовив далі дід, — за тобою вже ідуть, як ми й передбачали. Всі твої друзі: і Мефодій, і Гапка, і козак, і нечисть, звичайно, — усі крім вітрогона, але, я думаю, щойно він очухається, то і сам сюди прибуде, — сказав дід і додав, тихенько так, наче про себе: — Цікаво буде побачити дітей Одіна…

— Що? — перепитала Пташка.

— Та нічого… — ухилився від відповіді дід.

— Але ж… — Пташка пильно глянула на діда, її чорні бровенята здивовано злетіли вгору, мов крила ластівки. — Як це ваш вістун повернувся, а їх ще немає?

Дід посміхнувся.

— Гей, Повітруне, ходи-но сюди! — гукнув він надвір, і в хату зайшов невисокий чоловічок, худенький, з невеличкою борідкою, підстрижений під макітру.

— У! Здоровенькі були! — привітався він.

— Та це ж… — скрикнула Пташка, але затнулася і здивовано глянула на незнайомця.

— Вітрогон Повітрун, — договорив за неї Липень. — Рідний дядько вашого Вітряка. І наш вістоноша.

Домовик вклонився.

— Вітряк геть зледачів і майже не використовує своїх можливостей! У! А я швиденько — туди і назад! У! О!

Дівчинка мимоволі усміхнулася. Схожість Вітряка зі своїм дядьком була надзвичайна.

— І де ж вони зараз? — спитала дівчина вітрогона.

Той знизав плечима.

— День-другий, і будуть у Пирятині. Так що чекай, дитино!

Вітрогон стояв і пильно дивився на дівчину.

— Кого ж ти мені нагадуєш… у!… і ніяк не пригадаю…

— Про що це ти? — спитала баба Одарка.

— Та так… Не знаю… — непевно відповів Повітрун. — Ну, гаразд, бувайте! — І вийшов із хати.

Пташка, трохи постоявши', накинула хустину на плечі і теж вийшла.

— Куди це ти? — спитав дід, коли та вже ступила за поріг.

Пташка на мить затрималась у дверях, і потім якось непевно відповіла:

— Вмитися.

І втекла.

Липень опустився на лавку біля вікном.

— Слухай, Одарко, а де Первосвіт? — раптом спитав він у баби.

— Та ще вдосвіта взяв вудку і пішов на Перевод, а що?

Дід покосився на Пташку, яка, вийшовши з хати, попрямувала до річки.

— Мені Микита дивне розповів, — сказав Липень. — А Первосвіт тобі нічого не казав?

Жінка здивувалась.

— Ні, нічого, а що? Трапилося щось?

— Пташка привида діброви чула. Як тобі це? Микита лише сьогодні розповів, а мав би зробити це раніше…

Баба Одарка схопилася за серце і присіла поруч з дідом.

— Ой лишенько! Ще цього бракувало… То їй марюки уві сні ввижаються, а тепер ще й привида почула! Що з цією дитиною таке?

Липень задумливо знизав плечима.

— Не знаю, Одарко. Вона справді дуже дивна… Не повіриш, але я з нетерпінням чекаю на упиря і ту чаклунку… Гапку, о! Серцем відчуваю я, щось лихе жде нас…

Дід підвівся і вийшов з хати, а Одарка, важко зітхнувши, зайшлася готувати якесь зілля.

Пташка тим часом уже встигла вмитися в Рудці і тепер прямувала до Діброви. По дорозі вона стріла декількох жителів селища і чемно привіталася з ними. Жителі теж привітно всміхалися їй, проте вона явно бачила тінь смутку та тривоги в їхніх очах. Її це певною мірою збентежило, хоча вона навіть не здогадувалася, з чим це могло бути пов’язане. Бо не знала, що чутка про привида вже облетіла Рудку.

Дівчинка прямувала вже добре відомою їй стежкою, збираючись завернути до того місця, де її вперше знайшла бабуся Одарка, і підійти до того велетенського дуба, який чомусь так стривожив її душу…

Пташка йшла і дивувалась із величезних беріз, що росли навкруги, і зненацька почула чийсь голос: «…от би мати це в собі навіки!»

Дівчина зупинилася біля однієї з беріз і торкнулася її кори. Тієї ж миті вона відчула щось схоже на солодку млість, якісь дивні вібрації по всьому тілу, а душа сповнилася неймовірного відчуття спокою та радості. Пташка притулилася до дерева щокою, розсміялася і рушила далі, а за декілька кроків звернула зі стежки й попрямувала до дуба, який виднівся ще здалеку.

Дівчинка підійшла до дерева. Нічого дивного цього разу вона не відчула. Тоді Пташка обійшла навколо дуба, зупинилася проти дупла і зазирнула всередину. Нічого не змінилося, те ж кубельце із трав та приємний запах, який чомусь