Тарас Завітайло - Діти Праліса

— Не дивніші за нас з тобою, — відповів Андрій і покрокував до своїх «дивних» друзів.

— Сідай, — посунувшись, сказав козаку водяник.

Андрій сів і задумливо подивився на вогонь.

— А я думав, що знаю хоч і не все, але дуже багато, а насправді не знаю нічого…

Нечисть мовчала.

— Я думав, — продовжував козак, — що водяника створив водяником, а виявляється, що він народився на цей світ у муках, як і я! Розкажіть мені свою генеологію.

— А це ще що таке? — здивувався Коник.

— Від кого ми ведемо рід, — пояснив Нікель.

— А! Ну, це можна! — сказав Никодим і повернувся до Коника. — Що ж, ти, Конику, у нас розумний, от і давай, розкажи Сивому, як воно було.

Коник кивнув гривою.

— Гаразд, Сивий, слухай, — погодився конюшний. — Скажу одразу, що зараз ти ніде не стрінеш маленького домовика, водяника або ще когось із нашої братії. Ми чомусь втратили змогу продовжувати свій рід, і то дуже давно. Наймолодшому з нас не менше… — Коник раптом зам’явся.

— Та кажи вже! — підштовхнув його Никодим.

— …тисячі років, — продовжив Коник, і козак від здивування аж кашлем зайшовся. Коник повів далі: — Гм-м-м… Так-от, усі ми мали своїх пращурів, яких і створив Праліс. Першими з’явились оті потвори. То була невдала спроба. Слідом за ними з’явилися болотні відьми, анциболоти, перевертні й вурдалаки, а також лісові хащуни. Хоч як дивно, та анциболоти розмножуються і досі. Далі за ними з’явилися ми, тобто нам подібні, які згодом стали називатись конюшними, домовиками, звичайними домовиками, вітрогонами, бо були дуже прудкими, ну, ти знаєш, як Вітряк, водяники, козодої, сирени, мавки і берегині, а також лісовики. А тепер слухай. Від сирен народжувалися конюшні і козодої, але люди винищили сирен, і рід наш урвався. Від мавок — вітрогони й лісовики, від берегинь — водяники. Але вже багато-багато років жодна мавка, жодна берегиня не народжувала. Чому — не відомо. Ось так, Сивий, воно було, так є і зараз, — сказав Коник.

Козак мовчки дивився на вогонь.

— А чи лишились оті, перші? Чи живі зараз створені Пралісом, а не народжені?

— Перші були смертними, — відповів Коник.

— Чому? — здивувався козак.

— А й сам не знаю, — знизав плечима конюшний.

— Дивно… — проказав Андрій і почухав за вухом. — І все те пішло з Рудки?

— Атож, — кивнув Коник, — звідти.

— Ясно, — не зовсім упевнено мовив Андрій.

— Гаразд, давайте вже спати, — сказав конюшний. — Мені зранку коней ловити.

Усі погодились, лягли і скоро поснули. Лише Андрій ще довго не міг стулити очей, все думав про почуте. Щось марудило козака, не давало йому спокою, і він заснув, лише коли небо вже почало сіріти.

Пташка прокинулася від власного крику. Чоло її було рясно вкрите крапельками холодного поту, очі заплакані. Прокинувшись, вона побачила стурбоване обличчя бабусі Одарки.

— Що, дитинко, знову той сон?

Декілька ночей поспіль, під ранок, дівчинці снився один і той самий сон: висока струнка білява жінка з недобрими очима стоїть на крутому березі Рудки; все кругом сповите непроглядним мороком, під буйним вітром гнуться і стогнуть велетенські берези, але жодна волосина на голові жінки не ворухнеться; вона щось кричить Пташці, але дівчина не знає цієї мови; тоді з’являються чорні страшні тіні. Якісь волохаті створіння з огнистими очиськами тягнуться до дівчинки такими ж волохатими лапами з довжелезними гострими пазурами, і здається, ось-ось дотягнуться ті лапи, ось-ось торкнуться її шиї… І тоді Пташка прокидалася з криком та слізьми на очах.

Дівчина витерла долонею спітніле чоло.

— Так, бабусю, знову цей сон… Ви вже знаєте, до чого він?

Баба Одарка скрушно зітхнула.

— Не розумію я його, дитино, дивний сон твій.

Пташка сіла на ліжку. До хати зайшов дід Липень.

— Вернулись посланці з Дніпрового, — мовив він.

Пташка рвучко сплигнула з ліжка і вхопилася за серце.

— Ой, дідусю! — зойкнула вона. — Невже самі?

Липень посміхнувся.

— Заспокійся, доню, — старий говорив лагідно, очі його світилися ніжністю, проте в голосі відчувалася деяка гіркота. — Всі твої живі-здорові, окрім, хіба що, вітрогона — він поранений, але швидко видужує, та ще…

Дід зам’явся.

— Кажіть все! — твердо мовила дівчина.

— Лісовик загинув, Кулака.

Пташка опустилася на ліжко і заплакала. Дід підійшов до неї і погладив по голові.

— Ну-ну… Він загинув славною смертю, врятував козака Андрія, того, про якого ти розповідала. Затулив собою від перевертня.