Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

І таки врізав би рукастому в найболючіше місце — в кісточку, що біля п’яти. Та несподівано з гуркотом упав віник. Чорнопикі завмерли. Мишко краєм ока помітив, що перевернутий горщик (під ним принишкла Елісса) трішки відсунувся.

Гундзя роззявив рота і вилупив баньки. Несвідомо, автоматично він поставив «щеня» на ноги. Уважно і довго дивився в напрямку закапелка, де відбувалися дивні речі.

Тим часом Мишко вивчав чорнопиких. І дійшов висновку, що вони не негри. Просто вимазались чорним-пречорним болотом. Він згадав, що їхні коні теж чорні. Напевне, і коней вимазали болотом. Чому? З якою метою?

— Дивина, — рохнув Кувікало. — А щурик, Пате,[11] не сам-один.

Мишко хотів врізати за щурика, але стримався. Чорнопикі на нього не зважали. Довготелесий дибав біля речей, що рухалися. До нього підкотився Кувікало.

Мишко миттєво зорієнтувався: чкурнув до сходів і зник. Гугняві вигуки й кувікання наздогнали хлопчика, коли він майже збіг.

— Держіть його! Тримайте! — надривно кричали варвари у сходовий марш.

Крики недругів додавали швидкості бігуну. Він знав, що відразу кинеться до брами, а потім до моря. На березі гуконе Жовтопузика. Полоз врятує його…

Та внизу його чекали. Ще й хто! Страшний неандерталець.[12] Ноги колесом, на грудях і плечах горбками ходять біцепси.

Доісторична людина і хлопчик із XXІ століття стояли один проти одного. Мишко гидливо скривився. Який же неандерталець бридкий! Чорна шкіра на біцепсах порепана. Пейси і борода натерті зеленою глиною. А кругом очей, як у клоуна, — білим.

Неандерталець показав Мишкові пудового кулака. Густим басом лякав малого:

— Оце бачиш? Утечеш — уб’ю.

Мишко таки злякався. Увібрав голову в плечі й принишк.

Із гурту, що нишпорив неподалік, хтось гукнув:

— Гмирю! Гмирю![13]

Неандерталець багатообіцяюче блимнув на Мишка обведеним оком. Перевалюючись на кривих ногах, підкотився до гурту.

Чорнопикі емоційно говорили. Звичайно, про нього, Мишка. Бо ж очей з нього не спускали, показували на нього пальцями, кивали головами. Від чорнопиких віяло неприязню і небезпекою.

Хлопчик озирнувся. О, безрадісна, сумна картина. Кругом аж кишіло від мародерів. Вони наввипередки хапала кухонне предмети, килими, одяг, ганчір’я. Усе запихали у торби. Їх кріпили до подушок, що правили за сідла на спинах коней.

Раніше, коли Мишко увійшов у місто, то смутку додавала мертва тиша і безлюддя. Наразі неспокій і страх за своє життя йому вселяли люди.

Мишко тяжко зітхнув: втекти від чорнопиких, добігти до берега моря не вийде. Втішав сам себе: «Потрібно діяти у спілці з близнятами. Вони добре знають місто. Разом придумаємо, як вийти на волю. Ось і Лулі з Еллісою. Ой, їм ще гірше, ніж мені. Я збіг сходами сам, а їм нелюди гупають у спини, штовхають».

Прохрипіла шкіряна сурма. Верхівці, що розповзлися містом, завертали своїх вертлявих коників і мчали до найвищої башти.

Діти стояли немовби в живому болоті. Воно гуло, булькало і клекотало:

— Ба діти? Звідки вони? Хто їх знайшов? Де?

— Живі не можуть у цьому місті бути!

— Очисний вогненний дощ пускали — і однаково цілі? Та чи здорові?

Були й такі, що простягали до неба руки і ставили подібні запитання богам. Як оцей вайлуватий (Мишко подумки назвав його Вайлуватим):

— О, Папаю, захиснику наш небесний! Ти допустив ворогам нашим вижити. Чому? Дай відповідь.

Бідолашні діти горнулися одне до одного і тремтіла. А ще їх лякали короткошиї коні. Вони люто гребли землю і тягли до них товсті губи.[14] Вершники відвертали коней. Мишко запідозрив, що чорнопикі це роблять не через жалість до них, дітей, а зі страху. Вони становили для варварів небезпеку. «Чого чорнопикі нас бояться? Ми ж малі. А вони дорослі. До того ж озброєні та ще й на конях. Обмахуються віялами, складають докупи долоні і підпускають очі під лоба. Напевно, моляться».

Внутрішній монолог хлопчик змушений був перервати.

Чорні примари притихли й розійшлися, роблячи коридор. У нього в’їхав на широкогрудому коневі вершник, гнучкий у стані. «Це ватажок чорнопиких», — подумав Мишко.

Виглядав ватажок круто. Високо підняте волосся ядучо-зеленого кольору гребенем тяглося до потилиці. А на обличчя взагалі страшно було глянути. Червоні та білі мальовані спіралі на чорному фоні надавали ватажкові такого лютого виразу, що на спині Мишка знову ожили хробаки. Усе ж Мишко, перемагаючи страх, уважно розглядав ватажка. Він зрозумів, що той не дорослий, а підліток. «Ось чому він так страшно себе розмалював. Це, щоб його боялися», — знову подумав Мишко.

Кувікало запопадливо доповідав ватажкові:

— О, Вранішнє сонце, славний воєначальнику наш. Хай Папай дарує тобі здоров'я титана і радість орла, що вполював ягня. Наша мужня сотня, виконуючи накази прапращурів, душі яких ніби птиці відлетіли, але назавжди…

— Коротше, — грубо обірвав ватажок. — Звідки діти? Хто їх знайшов? Ну!

Кувікало знітився, бо п’ятачок плаксиво тремтів. На допомогу йому прийшов Гундзя. Так само запопадливо гундосив:

— Я… тобто ми… Нам доручили стояти в дозорі… тобто на башті. А ці… тобто діти, ховалися там. Ось цей, — тицьнув пальцем у Лулю, — вкусив мене… за палець. Як вріжу…

Гундзя замахнувся п’ятірнею й з силою рубанув її тильним боком над малим фінікійцем. Мишко заплющив очі й відсахнувся. Він уже відчув на собі силу такого удару. Біля його ніг щось загуркотіло. Напіввідкритим оком він помітив Лулю, що лежав трупом. (Насправді, хлопчик навмисне упав, щоб уникнути покарання.)

Вранішнє сонце прокричав з високого коня:

— Досить забавок.

Обвів свою ватагу