Колектив авторів - Відлуння любові: чоловіки

і зброя не допомагала, певно, звір якийсь роздирав їх. А ті, хто живими лишалися, — всілякі страхіття розповідали. Начебто у глибині лісу якась невідома істота живе. Реве несвітським голосом, а ти йдеш покірно на її гук, і повернути кудись убік несила. І так, аж поки не потрапляв пан на якусь глуху місцину. Та істота три голови мала і реготала щосили над нещасним. А потім з’являлися горщики з золотом. Потвора висипала золото з горщиків і наказувала рахувати монети: «Порахуєш все до третіх півнів, то знайдеш дорогу до своєї оселі. А ні, то тебе і не знайдуть більше!» І тільки вправні арифметики вибиралися з лісу. Перестали тоді мисливці в ті ліси ходити, і прості люди обминали ті зловтішні місця. Та навіть і собаки скавуліли і близько не підходили до лісу. А згодом і назву нову Явдухам дали — Химери…

Недалеко від тих покинутих місць жив пан Тадеуш. В народі вважався доброю людиною, і дав йому бог щастя довго жити на білому світі. Та смерть однаково рано чи пізно всіх забирає під свою немилість. От і помер той пан у віці ста чотирьох років, залишивши по собі Огниська, свого сина-спадкоємця, керувати селом. Від роду син шістдесят років мав, і йому належали вже чимало невеликих хуторів. Після смерті батька вирішив розширити батьківські землі, об’єднавши їх. Не був він забобонним, тож вирішив і покинуте село придбати. Тим пак у волості за нього просили зовсім небагато, незважаючи на те, що ліс величезний. А якщо посадити молодняк і розширити ліс, щоби потім виторг з нього добрий мати? — думав собі пан Огнисько. Так і зробив. А де був колись Явдухів маєток, люди не пам’ятали. Знищили роки пам’ять, та й за довгий час дерева заглушили згадки. Лише про прокляття земель пам’ятали люди, та не знали вони, що минув уже той час.

Шанували Огниська селяни, як і його батька. Розсудливо і справедливо до всього ставився, бо серце добре мав. Та все одно лише небагато людей підтримали панську ідею щодо лісу, бо дуже боялися накликати на себе лихо проклятих нетрів. Пам’ятали вони, скільки біди було в тих землях, та не знали, що небезпечним було лише те місце, де було колись обійстя жадібного пана. Не заслужив покараний пан ще прощення. І не наближався ніхто до руїн, та й не знав ніхто, де вони є. Уночі там ще й досі чулися стогони та пекельні голоси з-під землі. Володарями проклятої місцини були лише височенні суворі граби. Ледь гору високу не затуляли своїми вершинами. А дітям старі вуйки охоче розповідали страшну історію, щоби самі вдаль лісу не заходили. Казали: «Дійдеш Явдухової гори, забере тебе скнара-пан навіки до себе!»…

Тож отак невеликий гурт людей розширював ліс, а коли й запальні мисливці благополучно потрапляли додому, то й швидко розходилася чутка по навколишніх селах, що прокляття зникло. Все більше і більше селян почало розбудовувати село, і грабові зруби рядками від церкви вишукувались у вулички. Та й церкву поновили, і попа запросили грамотного до неї. А невдовзі й деревопереробний завод забудувався. А що на селі стало народу багато, то й інші промислові споруди з’явилися. І олійниця нова, і курник та свинарник побудувалися. І вже до сусіднього селища недалеко їхати було. Не забудовували люди місцину в бік колишнього маєтку, а від церкви почали забудову. А незабаром і другу церкву поставили, на іншому краю села…

* * *

— …Що ж, така-от історія села, що за містом, — закінчив історик легенду, переходячи знову на ділову розмову. — Звичайно, те, що я використовував із легенд у розповіді, частково є народними вигадками, але мої дослідження таки доводять певну долю правди. Судячи з документів, жадібний пан дійсно заснував це село, а зі згадок мешканців інших сіл той пан дійсно характеризується заможним і успішним торговцем. Я з розповідей старих людей різного довідався. І що було в нього сто горщиків дукачів, — хтось навіть більше називав, але більшість називала ту кількість, яку я зазначив у легенді. Отже, чутки про величезний скарб вірогідні. Вас, певно, цікавить, чому я взявся за це дослідження? Легенду ще колись, у незрілому віці, мені переповідала мати, що була уродженкою села Химери. Ми навіть ватагу із пацанок і бойових хлопців збирали, оголосивши себе шукачами скарбів. Так нічого і не знайшли, бо забобону людського боялися. Нам тоді від десяти до дванадцяти років було, тож так і не добрели навіть і близько до тих місць. Певно, усе б і забулося, якби не випадок двомісячної давності. Мій товариш по школі розповів історію, яка змусила мене продовжувати пошук. А сталося от що. Лісове господарство випилювало старі дерева, щоб поновити молодняком. Одна з бригад, випилюючи старі граби, випадково натрапила на ту місцину, про яку я оповідав у легенді. Четверо робітників провалилися в глибоку яму, і їх живими звідти дістати не змогли. Їх дубовими зрубами та кістками завалило. Але звідки ті дубові зруби на глибині півтора метра? Я ще дещо довідався. Під час радянської окупації звозили полонених до гори і там розстрілювали їх. Вода вимила неподалік того звірства глибокий рів, куди й кидали трупів. А коли прийшов наказ припинити розстріли й замінити їх роками ув’язнення, то полоненим наказали зрівняти той рів з поверхнею землі. Кажуть, сотні людей там закопали і лише з метр землі на них накидали. Полоненні копачі були останніми, кого розстрілювали на тій місцині, — свідків не хотіли мати. Так і не знаходили довгий час тої могили, хоч як і намагались історики відновити пам’ять про полеглих. Але ніхто не знав тоді, що під тілами печера викопана була. Отак трупи набухали, утворюючи порожнисту пастку до тих часів, поки хтось та й не втрапить в неї. Там робітники і потрапили в халепу. Я був на тому місці, навіть гору бачив і в яму спускався. Коли друг мій розповів про те, що сталося, і коли я взнав, що на тому місці задіяні історики і солдати, то я одразу ж виробив відповідний дозвіл і поїхав туди. Вони розкопували яму вшир і витягували кістки, щоби перепоховати розстріляних. Я ж у свою чергу, згадавши материнські легенди, вирішив поновити свої згадки і ледь стримав своє здивування, коли досяг дна ями, спустившись на лебідці. Дійсно, були розкидані старі дубові балки.