Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

встала і Анна та підійшла до подруги. На мить зупинилась, дивлячись їй у вічі, а тоді простягнула правицю. Златодара вклала свої пальці в Аннину руку. Місце дотику їх долонь ледь засяяло сріблястими пломінцями. Я помітила, як Златодара, що до того стояла прямо, та все ж трохи втомлено, вільніше розправила плечі.

Стожар поділилась із нею своєю силою. Вона не така тендітна, як я гадала.

— Будь дуже обережна, — сказала Анна, а тоді, відпустивши руку подруги, обійняла її.

— Ти також, — мовила та і поглянула на інших. — Ви усі.

Тигран та Либідь нічого не відповіли, але Злата, схоже, і не чекала цього.

— Вона — під твоїм захистом. Ти пам’ятаєш? — поглянула на Всевлада Анна.

— Так.

— От і добре.

Всевлад встав із землі і підійшов до мене. Простягнув праву руку. Я схопилась за його передпліччя і звелась. Зустрілась поглядом з темінню очей. Відчула, як він лагідно провів великим пальцем по внутрішньому боці мого передпліччя, і від його дотику до моєї шкіри, хай навіть і через сорочку, усією рукою побігли мурашки. Я стиснула його руку міцніше.

— Не геройствуй, Всевладе. Якщо побачиш, що вам загрожує небезпека більша за ту, що ти можеш тримати під контролем, — забирайтеся звідти, — мовила неголосно. Хотіла обійняти його. Але не могла.

І він не міг. Не при сторонніх.

— Сказав би тобі те саме, але не хочу повторювати, — усміхнувся він.

Ми розімкнули рукостискання і відступили одне від одного на крок.

А за хвилину Всевлад та Златодара попрямували на південний схід, оминаючи плато дугою.

Дорога ж моя, Стожара та її друзів пролягала в інший бік. На північний захід.

До мого колишнього дому.

Розділ 4

— Я не знаю, чи здогади мої вірні, чи ні, Анно. Але твої очі в час забуття були карими, а коли ти зустріла Ханну — повернулось їх природне різноколірне забарвлення. Та не лише це. Ти звільнилася від тягаря незнання, до кінця повернувши собі пам’ять, поєднавши своє минуле життя зі шляхом Стожара. Нарешті це стало для тебе безболісним. Гадаю, це завдяки їй, Ханні. Поряд із нею ти знову стала собою, — говорила Воля, дивлячись на мене задумливо і з любов’ю. Так, мовби я не двійника свого зустріла, а зробила перші кроки.

— Але чому так? Чому ми такі схожі? — мій голос тремтів. Від хвилювання чи передчуття — я не знала.

— Чи вдається тобі проникнути в пам’ять свого дару, аби пізнати, як саме твій попередник передав сили крізь завісу часу та світів? — спитала знахарка, схиливши голову набік.

Голова при згадці про пошуки цього спогаду звично почала поболювати. Я похитала нею — і заперечливо, і водночас аби позбутись неприємних відчуттів.

— Ні. Я наче наштовхуюсь на пелену.

— Коли пройдеш крізь неї — пізнаєш відповідь на свої питання. Але одне я можу сказати напевне — ви з Ханною пов’язані. Вона — твій зв’язок із цим світом.

Я розплющила очі. Слова Волі все ще лунали в моїх спогадах, які плавно перетекли в сон, що перервався, коли у вогнищі тріснула жарина.

Вгорі було бездонне небо, яким розсипались мільярди світил. Око вловило теплий пломінь вогню неподалік — десь таке вже було. Колись. Кілька місяців тому... Я мимоволі різко видихнула та смикнула рукою догори — аби перевірити, що та не захоплена в полон трояндовими пагонами. Але ніщо не роздерло моєї шкіри, не вп’ялось в зап’ясток, стримуючи його.

Рукою я зробила широку дугу і цим привернула увагу.

— Все гаразд? — тихо спитав Тигран, що саме сидів біля вогнища і чатував. Усі інші спали довкола, позагортавшись у теплі плащі.

Я сіла і мимоволі знайшла поглядом Тараса — той спав, ледь хмурячись. А ось і інший мій зв’язок зі світом. Тільки не з цим.

Трохи неподалік від нього розташувалась Либідь. Її обличчя вві сні було спокійним та умиротвореним. А ось Ханна спала найдалі з усіх від вогнища — на спині, лице спокійне, поряд витягнутої правиці — довгий лук і сагайдак зі стрілами.

Зброя дарвенхардки була неймовірною на вигляд. Я не могла відвести від неї погляду, коли під час ходи Ханна крокувала попереду. Лук дівчини був довгим і виглядав неймовірно елегантним та... важким. А ще він був не з дерева, а з якогось невідомого мені темно-сріблястого металу. Стріли були чорними, тільки наконечники — такими ж, як і лук. Специфічне, смертоносне відчуття естетики в руках убивць.

Всевлад мав таку ж зброю. А ще, я знала, обоє носили при собі десь по десятку ножів, захованих в одязі та