Андрій Юрійович Курков - Щоденник Майдану та війни

раніше, в Понизівці. Зате пішки прогулялися кілька кілометрів повз паркан величезного недобудованого з радянських часів комплексу, що належить уже багато років олігархові Коломойському, який живе в Швейцарії. Хотів було показати заодно дітям і Лізі Інститут гідрофізики морів зі шторм-басейном, але з огляду на те, що ми хотіли ще погуляти по Сімеїзу, переніс цей візит на наступний раз. Наташа підготувалася до нашого приїзду занадто серйозно. Приготувала борщ, салати, котлети. Я купив по дорозі пляшку коньяку. Обідали весело. З нами обідали дочка і внучка Наташі. Наташа щосили готується до майбутнього курортного сезону. Хоче домовитися з Інститутом гідрофізики з приводу місця для автостоянки для постояльців готелю, планує роботу своїх торгових точок у Сімеїзі й тут, у Кацівелі. З її енергією можна буде не дивуватися, якщо виявиться, що вона не тільки менеджер готелю, а також його шеф-кухар, а за сумісництвом працює менеджером іще в двох-трьох готелях.

Коли я пояснив Тео і Антону, що всі ці готелі є частиною гаражного кооперативу, вони не повірили. Тоді ми підійшли до сусіднього п’ятиповерхового готелю, весь перший поверх якого є автомобільні гаражі зі справжніми гаражними воротами, на яких висять приклеєні папірці «ГАРАЖНИЙ КООПЕРАТИВ». Хлопчаки розсміялись. А потім ми сходили і крізь паркан подивилися на недобудовану «гаражну» каплицю, нижня частина якої один в один нагадує гараж. До великої «гаражної» церкви вже не ходили. Вона теж недобудована, але насправді на гараж не схожа. Напевно, голова кооперативу будував тут каплицю і церкву, щоб заручитися про всяк випадок підтримкою православної церкви, адже всі ці споруди незаконні й нелегальні. Але, напевно, домовившись із місцевою владою про ненапад, зрозумів, що церква йому вже не потрібна, а значить — можна і каплицю, і церкву не добудовувати. Краще побудувати ще один п’ятиповерховий «гараж» для відпочиваючих. Кількість нелегальних готелів у Криму обчислюється тисячами, а то й десятками тисяч. Місцевій владі з ними боротися немає сенсу. Замість податків ці готелі розраховуються хабарами з прокуратурою, міліцією, податковою інспекцією та всіма іншими місцевими органами. Крім того, ті ж прокурори й міліціонери можуть у будь-який момент приїхати і відпочити й повечеряти безкоштовно, можуть попросити взяти на кілька днів на відпочинок своїх друзів і родичів. Я, що­правда, теж провів у цьому готелі кілька днів безкоштовно минулого листопада. Але мене запросив співвласник по­працювати над романом, що я і зробив. Навесні, в квітні або травні, можна знову приїхати на тиждень. Тут є де погуляти, і працюється в кримській тиші чудово.

Попрощавшись із Наташею і її донькою, ми вирушили пішки до Сімеїза. Дорога над морем завдовжки не більше двох кілометрів здавалася нескінченною, бо кожні хвилин п’ять ми зупинялись, аби помилуватися то морем, то горами. Під горою Кішка цього разу не було скелелазів. У самому Сімеїзі постояли, подивилися з сумом на віллу «Ксенію», в якій 1990 року працювало кафе. Ми сюди приїхали в жовтні того року з Лізою, через рік після вінчання. У магазинах нічого не було, крім заварних тістечок по 15 копійок, консервованих бичків у томаті й перлової крупи. У тому кафе тістечок не було, але була кава. І ми купували тістечка в магазинчику поблизу і зі своїми тістечками йшли на віллу «Ксенію» пити каву. Нині ця вілла, як і сусідні старовинні будівлі, перебуваютьу такому стані, що може просто розсипатись, як картковий будиночок. Якби ми не пообідали у Наташі в «Чарівному полоні», можна було б попоїсти у кримських татар навпроти парку, що спускається до моря. Але ми прийшли в «Сову», де годину мучилися, намагаючись дограти одну-єдину партію в російський більярд. Великий більярдний стіл явно не хотів, щоб ми отримали від гри задоволення. Кулі просто не хотіли пролазити в лузи. Першим здався Антон, сівши зі склянкою пепсі за стіл і занурившись у якусь інтернет-гру. Потім утомився Тео, і нам із Лізою довелося просто добивати оплачений час. Так цю гру ми і не дограли і вирішили більше в російський більярд не грати. «Американка» куди легша та приємніша.

Коли вийшли з «Сови», на Сімеїз вже опускався прохолодний непривітний вечір. Ми піднялися маршруткою на Севастопольське шосе і дочекалися маршрутки на Форос. Увечері намагалися дивитись телевізор, але нічого цікавого не могли знайти.

8 січня. Крим. Форос

Із вікна однієї зі спалень добре видно Чорне море, а з кухні — Фороську церкву на горі над селищем. Видно і перевал Байдарські ворота. Сьогодні ми з Тео і Антоном зробили сходження. Спочатку години дві піднімалися нелегкими, іноді крутими стежками до церкви. Антон наполіг на тому, щоб узяти з собою дволітрову пляшку води та свій планшет. Тож йому довелось іти з рюкзаком на плечах. Він утомлювався частіше, ніж ми з Тео, і тому доводилося робити зупинки. Нагорі ми спочатку постояли на майданчику біля церкви, з якого було видно не тільки Форос із морем, але й сусідні селища. Я знову розповів Тео і Антону, як ми були тут із Лізою 1992 року, коли церкву тільки готували до нового відкриття. Точніше, її було відкрито, але ремонт іще продовжували. Нас зустрів священик, отець Петро. Він мені запропонував подзвонити в щойно підві­шений дзвін. Я тоді потягнув за канат кілька разів, розгойдуючи дзвін, але потім, після першого лункого удару, язик дзвона обірвався і гучно брязнув на землю. «Нічого страшного, — сказав священик, — погано закріпили! Ходімте до мене, вип’ємо чаю!» І ми зайшли в його низенький, приземкуватий будиночок на краю скелі поблизу церкви. Він по­ставив на стіл банку з варенням. Сказав, що віруючі бабусі йому постійно приносять варення і мед. Потім, кілька років потому, ми дізналися, що отця Петра вбили. Убив його солдат-дезертир, якого він прихистив у себе в будинку. Його потім знайшли. Хлопець пояснив, що вбив, аби пограбувати, щоб були гроші виїхати куди-небудь подалі. Грошей він у отця Петра не знайшов. У того не було грошей. У нього було з десяток банок із різним варенням. У церкві теж нічого було красти. Потім ми з хлопцями зайшли всередину. У церкві на нас обернулася пара з маленьким хлопчиком років шести. Ми поставили п’ять свічок «за Україну», постояли перед іконостасом, обабіч якого стояли дві прикрашені новорічні ялинки. Коли вийшли, пара з хлопчиком сідала в машину з київськими номерами. Чоловік підійшов до мене і сказав, що ми з ним знайомі й зустрічалися в 90-х роках на Петрівці. У нього там був торговий контейнер із книгами. Поговорили хвилин п’ять, побажали один одному удачі й попрощалися.