Валентин Терлецький - В.І.Н. (Вибору іншого немає)

А хто ви, дозвольте поцікавитися?», — Шульц відповів таким голосом, аби жінка відчула, що телефонує не зовсім вчасно.

«Мене звуть Ніна. Я дізналася, що ви пишете про Нього серію статей і вирішила вам трохи допомогти. Якщо ви не проти, ми могли б зустрітися у зручний для вас час і поспілкуватися. Думаю, я зможу розказати вам багато цікавого!»

«Так, це добре. Але хто дав вам мій номер?»

«Це не важливо. Ви — доволі відома людина, тому це було не складно».

«А звідки ви знаєте, що я пишу про Нього статті?»

«Про це анонсувалося у минулому номері вашого журналу, та й розголос по місту вже пішов... Повірте, ви не пожалкуєте, якщо зустрінетеся зі мною!»

«Гаразд, але завтра я вже планував сісти за написання першого матеріалу... Ви зможете під’їхати до мене в редакцію?»

«Ні. Давайте краще зустрінемось десь на нейтральній території. Скажімо, у парку біля ріки. Коли вам буде зручно?»

Вони домовилися про зустріч і Шульц вимкнув телефон. Отже, охочі поділитися своїми спогадами про Нього вже знаходяться самі. Це добре. Що більше буде різного робочого матеріалу — спогадів, зауважень, думок — то краще. Але хто ж ця таємнича жінка? Цікаво... І з цією думкою Шульц пірнув у глибокий сон, мріючи наостанок про вдалий результат усієї цієї справи...

Попередивши керівництво, Шульц зранку вирушив на зустріч з таємничою особою, яка бажала розповісти щось цікаве про Нього. Зустріч мала відбутися у парку біля річки, де він не був вже кілька років. Раніше Шульц частенько бував тут зі своєю подругою Христиною, коли вони втікали сюди від усього світу і замість нудної роботи та набридлих зустрічей дудлили міцний портвейн у тіні старезних кленів, спостерігаючи, як бореться з вічністю велика ріка. На диво, тутешній пейзаж майже не змінився, хоча й мав би. Відтоді минуло не так вже й багато часу, проте за ці три-чотири роки у країні запанувала геть інша епоха — всуціль комерціалізована, нахабна, кровожерлива, і навіть це місто змінювалося буквально на очах, обертаючись з провінційного, хоча й доволі великого обласного центру, на гомінкий безжальний мегаполіс. Тож, зрадівши призабутим відчуттям тиші та спокою, що ніби завмерли у цьому парку, Шульц з насолодою вдихнув свіже осіннє повітря, настояне на парковому падолисті та річковому духу, що вряди-годи проривався у місто разом зі сміливим ранньо-листопадовим вітерцем.

Поки він згадував минуле, сидячи на дерев’яній, колись пофарбованій у синій колір, а тепер до невпізнання полущеній лавці, до нього тихцем підійшла невеличка симпатична жінка на високих підборах, у чорному пальті й кумедному капелюшку, і стала трохи осторонь, не наважуючись перервати його роздуми. Проте незабаром Шульц відчув, що хтось спостерігає за ним, і механічно повернув голову в бік жінки.

«Вітаю вас, пане Шульце! Я — Ніна, це я вам телефонувала учора, і, сподіваюсь, саме на мене ви тут чекаєте», — сказала вона тихим, але якимось знервованим голосом, ніби й зараз побоюючись, що хтось зайвий почує її слова.

«Виходить, чекаю саме на вас… Добридень», — піднявся з лавки Шульц і простягнув жінці руку для привітання. Вона неохоче потиснула його правицю і одразу сховала руку назад до кишені пальта, так, ніби боялася замерзнути, хоча на вулиці було доволі тепло, — «Отже, почнемо розмову? Що саме ви хотіли мені розказати цікавого?» — Шульц за звичкою приготував блокнот і диктофон.

«Тільки не треба цього, я вас благаю!», — раптом занервувала жінка, боязко поглядаючи на його журналістське приладдя.

«Ну, знаєте, це необхідно мені для написання матеріалу, це мій інструмент, так би мовити. Я не дуже звик покладатися лише на власну пам’ять, та й вік вже не той…»

«Це ви наклеп на себе зводите — ви чоловік у розквіті сил, тому і пам’ять ваша мусить бути у повному порядку», — жінка у дивному капелюшку посміхнулася до нього тихою, але дуже привітною усмішкою, і Шульцу здалося, що вона несподівано почала з ним кокетувати.

«Але все ж таки диктофон потрібен мені, аби записати нашу розмову, і аби потім не втратити жодного слова з неї», — ніби вибачаючись, мовив Шульц.

Жінка, продовжуючи якось печально посміхатися, присіла на лавку. Він також сів поруч, на відстані простягнутої руки, і ввімкнув диктофон.

«Отже, почнемо. Вам буде краще, якщо я ставитиму якісь питанні, або ви самі щось розкажете?»

«Не треба жодних питань, принаймні, зараз. Я сама почну», — зітхнула жінка, і подивилася на Шульца своїми сумними очима незрозумілого кольору, але журналіст спокійно витримав цей погляд і кивнув, даючи зрозуміти, що вже готовий працювати, — «Насправді про Нього можна розповідати годинами поспіль. І я знаю кілька десятків людей, які обов’язково розкажуть про Нього багато несподіваного і цікавого. Але, думаю, цих людей ви знайдете без особливих зусиль, якщо взялися за такий матеріал. Я хотіла розповісти про інше — про Його особливі здатності, про Його містичність і нетутешню винятковість, про Його ангелоподібність», — Ніна, вже не посміхаючись, якось по-змовницьки поглянула на Шульца, ніби очікуючи від нього бурхливої реакції на свої слова. Але журналіст залишався незворушним і далі дивився у свій блокнот, — «Вас хіба не дивує те, що я сказала?»

«Ну, знаєте, Ніно, на своєму віку я чув багато різних нестандартних речей, тому давно нічому не дивуюся. Тим більше, працюючи над таким цікавим матеріалом!» — сказав Шульц, і пильно поглянув на неї, — «Ви можете розповідати мені все, що вважаєте за потрібне. А далі то вже буде моя справа, що робити з усім цим».

«Добре… Отже, ні для кого не було секретом, що Він мав певні містичні якості, які інколи не піддавалися розумінню обивателів, що повсякчас оточували Його і ніколи не розуміли Його святу душу!», — при цих словах жінка навіть підвищила голос, але за мить заспокоїлася, —