Тамара Крюкова - Чорний альбатрос

— По-моєму, вона нас кудись кличе, — здогадалася Марика.

— Що ж, пішли, — кивнув Троян, гніваючись на те, що дівчисько його випередило.

Прошка не виявив ентузіазму. Як не соромно йому було боятися дрібного плазуна, а змій він побоювався з дитинства й не міг подолати свій страх.

— Прошко, що ж ти? Ходімо, — покликала його Марика.

— Куди? Мало які тварини тут плазують. Що ж ми так і будемо за всіма ганятися? — буркнув він.

— А по-твоєму, краще стояти стовпом, поки ми тут не засмажимося? — глумливо запитав Троян.

Заперечити тут не було чого. Прошка неохоче рушив услід.

Змійка легко ковзала піщаними дюнами, залишаючи за собою ледь помітний слід. Троє мандрівників незграбно тупотіли слідом, угрузаючи в гарячий пісок. Прошка вже збирався знову закликати своїх супутників отямитися, коли зненацька їхня незвичайна провідниця майнула між барханами й зникла.

— Ну й куди привела ваша змія? Що я казав! — уїдливо мовив Прошка й змовк на півслові.

За барханом, за кілька кроків від них височіла дивна споруда. Три кам'яні плити вросли в пісок, а четверта лежала на них, утворюючи щось накшталт даху примітивного житла. Діти підійшли ближче, обережно зазирнули всередину й побачили східці вниз.

Троян почав спускатися першим. Марика й Прошка рушили за ним. Після палючого сонця було приємно відчувати тінисту прохолоду. Незабаром всі троє опинилися в просторій печері. У її центрі стояла відкрита скриня, наповнена перлами, поруч — статуя витонченої роботи: дерево й кобра, що оповила його. Зміїні лусочки були настільки майстерно зроблені з білого, жовтого й червоного золота, що змія здавалася живою.

— Ти диви! — замилувано видихнув Прошка. — Прямо печера Алі-Баби.

Озираючись на всі боки, діти зробили кілька кроків. Зненацька кобра зісковзнула з дерева і з шипінням метнулася у бік гостей.

— А-а-а! — заволав Прошка, схопив Марику за руку й рвонувся до сходів, що ведуть назовні.

— Почекай! Пусти ж мене! — упиралася дівчинка.

Нарешті їй удалося вирватися. Прошка розгублено зупинився.

— Тут нікуди бігти. Якщо нас привели сюди, ми повинні пройти це випробування, — сказала Марика.

Прошка розумів, що Марика має рацію, але звірячий страх перед отруйною змією заганяв розум у глухий кут. Він обернувся й зустрівся із глузливим поглядом Трояна. Той, ніби нічого й не трапилося, стояв за два кроки від кобри. Марика взяла Прошку за руку, і вони разом підійшли до Трояна.

Стоячи на хвості, кобра повільно розгойдувалася з боку в бік. Розкритий каптур колихався, як дороге драпірування під подихом вітру. Рухи рептилії заворожували. Позбавлені тепла жорстокі зміїні очі з-під набряклих повік, не кліпаючи, витріщилися на дітей.

— Я с-с-страж с-с-скарбів, — прошипіла кобра. — Щоб вийти звідси, ви повинні відгадати загадку.

— Запитуй, — кивнув Троян.

— Чи можна уникнути неминучого?

Для Прошки запитання пролунало, як очевидне глузування. Зміюка вочевидь натякала, що, коли вже хто сюди потрапив, від неї не втече.

За всіх відповів Троян:

— Можна. Для цього потрібно піти неминучому назустріч. Можливо, воно виявиться не таким жахливим.

Голос Трояна звучав спокійно й майже зухвало.

— Розумно, — схвально колихнула каптуром кобра й повернулася до Прошки: — Твій с-с-страх с-с-смішний. Дякуй с-с-своєму супутникові.

Прошка стис зуби. Терпіти глузування від повзучого гада було принизливо. Зате Троян і тут не схибив. Скрізь випередив.

Охоронниця скарбів продовжувала:

— Кожен із вас може винес-с-ти з печери лиш-ш-ше одну річ-ч-ч. Ні до чого не торкайтесс-ся, перш ніж виберете. Варто вам до чогось доторкнутися, це буде означати, що ви зробили с-с-свій вибір.

— Але як упізнати свою річ? — запитала Марика.

— Вибирай не розумом. Бери те, до чого лежить твоя душ-ш-ша.

Прошка посміхнувся:

— А якщо душа цілий віз навантажить?

— Душа вибере лиш-ше одну річ. Дивіться, не помиліться.

Кобра згорнулася кільцем біля скрині з перлами, даючи зрозуміти, що все сказано.

Діти розбрелися по скарбниці. Чого тут тільки не було: одяг, прикраси, зброя, посуд.

Погляд Марики без особливого інтересу ковзав по чудових сукнях. У ті часи, коли вона жила в палаці герцогині Агнеси, її шафи тріщали від вбрань. Дівчинка згадала, як одного разу з'явилася на королівський бал босоніж. Її губи торкнула посмішка. Тепер дурна дитяча витівка здавалася смішною. Але тоді Мариці дуже дісталося. Вона посварилася з принцом Глібом. Пізніше, щоб залагодити провину, Марика вбралася з ніг до голови, але це не допомогло їй помиритися з ним. Дівчинка завжди була байдужа до вбрань і сумнівалася в тому, що знайде свою річ серед ганчір'я.

Марика оглянула домашній скарб і посуд. Найтонша порцеляна сусідила з глиняними мисками, з яких їдять селяни. На свій подив, вона помітила трубку, дуже схожу на ту, яку курила стара циганка Варга. Марика згадала своє безтурботне, хоча й напівголодне дитинство й серце її стислося від туги. Відтоді, як вона покинула табір, їй ніколи вже не було так привільно й добре. Вона потягнулася до трубки, але в останній момент відірвала руку. Заради Гліба вона порвала з минулим. Не варто жалкувати про те, чого не повернути.

Дівчинка звернула свій погляд на ювелірні прикраси. Від блиску золота