Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

мамо? Таке знайоме обличчя… * * *

— Ох, татку, нарешті! Як я скучила за тобою! Скільки можна літати?

— Янко, донечко! Давно ми не бачилися… Дай-но гляну на тебе. Схудла, поблідла, самі очі світять… Як ти?

— Добре, тату. Не хвилюйся за мене.

— А мама на роботі?

— Як завжди. Ото вона зрадіє! Скажи, а ти надовго?

— Надовго, Янко.

— Мама саме скінчила чергування, скоро прийде. Ти вже знаєш, що вона не працює в лабораторії?

— Ні, вона нічого не казала, коли ми зустрілися після польоту. А що?

— Це через мене, тату.

— До чого тут ти?

— Знаєш, нехай у нас із тобою буде таємниця — як раніше, коли я була малою, добре? Я хочу сказати тобі, поки мама не повернулася…

— Що ж у тебе за таємниці з’явилися, Янко?

— Вона тобі про Сашка все розповіла?

— Про… якого Сашка, доню?

— Про Сашка Крицького, тату. Не роби такі здивовані очі. Я хочу тільки спитати: тобі відомо все чи я мушу пояснити сама? Хто він був для мене і чому його не стало…

— Не треба, Янко. Але звідки…

— Таточку, пригадай, ти любив жартувати, що я зневажаю навіть такий визначний здобуток техніки, як друкарська машинка, не кажучи вже про комп’ютер…

— А ти й досі записуєш вірші ручкою в зошиті?

— Бачиш, один раз я відступила від своїх звичок. Усі Сашкові листи, щоденник свій, останні вірші, перед тим як залишити їх мамі, продублювала на нашій старенькій еомці. Мама добре заховала, а може, й знищила їх, бо оберігала мене від занадто сильного потрясіння, вона навіть не здогадувалася про те, що існує ще один запис — у пам’яті комп’ютера… Я прочитала все, коли повернулася додому…

— Отже…

— Ти тільки мамі не кажи. Я не хочу, щоб вона знову нервувала. Годі з неї моєї хвороби… Я бачилася з Сашковою сестрою. Вона мені й розповіла про те, чого не було й не могло бути в щоденнику…

— І що ж тепер, доню?

— Ох, важко як, тату! Дуже важко… Але ти не бійся, я витримаю. Недаремне ж я ваша дочка.

* * * Пам’ять — немає кращого друга. Пам’ять — немає гіршого ката. Що над тобою — щастя чи туга? Не одрікайся! Позначена блискавицею

Хто не жив посеред бурі,

Той ціни не знає силі.

Леся Українка Частина перша
Лице грізного бога
1 

Віта розплющила очі. Кам’яна стіна, змурована з грубо тесаних брил, поступово вималювалась перед нею в напівтемряві. По ній сповзали тьмяні краплини води. Тхнуло, мов у льосі.

Дівчина безтямно втупилась у цю стіну. Якусь мить тому вона стояла в гамірливому вокзальному юрмиську й радість переповнювала її так, що, здавалось, от-от поллється через вінця і хлюпне веселковими бризками на всіх, хто поряд. У скляній стінці кіоска відбивалося струнке, миле, впевнене в собі дівча у новому синьому платтячку, зі спортивною сумкою через плече, котре рішуче стріпнуло коротко стриженим світлим волоссям і лукаво підморгнуло їй. Такого привітного липневого дня які ще могли бути сумніви! Іспити вона складе якнайкраще, стане студенткою, житиме в гуртожитку, знайде нових друзів!..

Нічого не скажеш, привітно зустріли! Що це, злочинна зграя, яка полює серед білого дня за симпатичними приїжджими дівчатками? Чи такий собі тест на витривалість та винахідливість для абітурієнтів із провінції? Чортівня якась! Здогади немовби змагалися між собою в безглуздості. Нічого, зараз вона все з’ясує.

Віта спробувала поворухнутися. Ого, довгенько, мабуть, спочивала, бо ліва рука геть затерпла, всі м’язи стали чужими — і ціла вічність минула, поки вона повернулася на правий бік.

Важка краплина зірвалась зі стелі і впала Віті на щоку. Дівчина здригнулася. Мов крізь товстий шар вати, долинули до неї невиразні звуки: брязкіт металу, глухі удари, уривчасті вигуки.

Вона лежала у вузькому коридорі, що кінчався тупиком. Під низьким склепінням мигтіло полум’я — в розколині між камінням стримів смолоскип. Дивні звуки ставали дедалі гучнішими. Віта посунулась уперед, і її коліно торкнулося холодної вологої підлоги.