Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

всі події твого життя, але я відчуваю всі порухи твоєї душі…

Такі, як ти, були на землі в усі часи — люди, які знають, навіщо прийшли в цей світ і що мають у ньому зробити… І все-таки ти — один-єдиний.

Мені часом здається, що ми вже жили з тобою колись, дуже давно, і в тому житті теж були разом…

Я певна, ми з тобою ніколи не станемо поважними й самовдоволеними, не опустимось до дрібниць, не загрузнемо в буденному, ніколи не звикнемо одне до одного. Звичка — то страшна річ, вона здатна вбити любов…

Спокійного життя у нас не буде, я розумію це вже зараз, Нехай нам не буде разом легко і просто, але нам все одно буде добре. Я ж і хотіла такого, як ти, — справжнього. Бо гарні слова говорити багато хто вміє, а от тих, хто здатен ще й на вчинки, зустрінеш не часто…

* * * Твої сліди гіркий долив покриє, У безвість поведуть твої дороги… Хто в світі ще зазнав такої кривди – Забуть усе, щоб не любить нічого? * * *

— Добрий день, Ольго Іларіонівно. Висока чорнява дівчина стояла на порозі.

— День добрий.

— Я — Ірина Крицька, Сашкова сестра.

— Прийміть моє співчуття, Ірино. Що привело вас сюди? Певно, хотіли взнати…

— Мені вже відомо, що сталося із Сашком. Була у лікарні, гадала, там вас застану… Микола Матвійович Дав вашу адресу. Від нього я й дізналася… про всі подробиці…

— Я не додам нічого нового, — Ольжині руки автоматично почали крутити пояс пухнастого халата.

— Можу я побачити, вашу дочку, Ольго Іларіонівно? Ольга опустила очі. Заговорила м’яко, проникливо, як із хворою дитиною, яку треба переконати в необхідності прийняти ліки:

— Іринко, — ви дозволите так звертатися до вас? — мені шкода, повірте, дуже шкода, що ви стільки часу й сил витратили на дорогу, але мушу вам відмовити.

— Чому? Якщо ваша дочка іще хворіє, я чекатиму, скільки ви вважатимете за потрібне. Повідомите мені пізніше, коли можна буде приїхати…

— Ні, Іро, ні.. Маю дещо пояснити вам… Ходімо в кімнату. Незручно якось розмовляти у передпокої.

У глибокому м’якому кріслі Ірина сиділа прямо, мов на твердій лаві, вся виструнчена, напружена…

— Яна вже одужала настільки, що я забрала її додому. Терненко вам, певно, сказав про це…

— Так.

— Вона почуває себе зараз добре. Та річ у тім, що Яна забула… Розумієте, вона забула все, що тоді сталося з нею…

— Забула? Як — забула? Це що, наслідок травми?

— Ні. Це — результат мнемокорекції. Гадаю, ви чули про неї.

— Чула.

— Усе, пов’язане із вашим братом, викреслено з її пам’яті. Для неї не було ні їхнього знайомства в новорічну ніч, ні розлуки, ні листів, ні останньої зустрічі, ні трагічного спіткання з блискавкою…

— І вона не знає навіть, хто врятував їй життя?

— Нічого не знає, Іро.

— Але ж це… страшно. Все одно, що вбити Сашка вдруге.

Ольга рвучко підняла голову.

— Іро, у вас є діти?

— Ще нема.

— Тоді вам справді важко зрозуміти мене… Я захищаю свою дитину!

— Як хочете, але в цьому є щось… несправедливе. Виходить, для того, щоб знову стати здоровою і щасливою, вона мусить забути все, що любила?

— “Забуть усе, щоб не любить нічого…” — прошепотіла Ольга.

— Це з її віршів?

— Так.

— Ольго Іларіонівно, а ви не замислювались над тим, що… обкрадаєте Яну? Саме так, обкрадаєте. Позбавляючи її страшного горя, водночас одбираєте в неї й велике щастя. Навіть спогади про це щастя…

— Іринко, вам шкода прекрасного почуття, хочеться, щоб Яна назавжди зберегла пам’ять про вашого брата… Але ж не забувайте: я — мати. Не хочу, щоб моя дочка впала під нестерпним тягарем, бо добре знаю силу її пристрастей, а тому можу передбачити й силу її болю…

— Ольго Іларіонівно, я щодня маю справу із надчутливими приладами, це мій фах. Але не створили — та й не створять — приладів таких, щоб вказали межу горя й відчаю, визначали силу кохання й дозували забуття. Все це може вирішити лише сама людина — співмірно із своєю душею. Вирішити — і не помилитись…

Ірина рішуче попрямувала до виходу — і в цей час двері розчинилися: Яна саме повернулася з прогулянки. Вона привітно кивнула гості.

— До побачення, Яно, — мовила Ірина. Зацокотіли по сходах підбори.

— Хто це був,