Василь Гайворонський - Заячий пастух
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А чого ж ви там зупинилися? – звернувся він до хлопців, що й справді, не дійшовши з десяток кроків до столу, поставали. Довелось підійти аж до господаря.
– Добридень, з неділею бувши, – привітався Федько.
– З неділею... – промимрив і Василько..
Галас ущух, товариство з цікавістю оглядало малих прихідьків.
– Також і вас, – відповів господар. – Що ж ви нам доброго скажете?
– Ми прийшли попросити перехожим людям на дорогу їсти, – сміливо випалив Федько.
– А де ж ті перехожі люди? – питався не суворо й не ласкаво, та й не байдуже господар.
– Двоє нас тут. Оце я – показав на себе пальцем Федько. – А це – Василько. А то... – хотів був він і на Лиска показати, але собаки не було. – А третій, мабуть, на вулиці залишився.
– Малі з вас люди, – мовив господар. – А де ж вас Бог несе?
– А йдемо ми, люди добрі, в Одес, – відповів Федько, обвівши очима все товариство.
– Господи! – зойкнула кирпатенька молодичка.
– В Одес! – вигукнула за молодичкою в чорній хустці старенька жінка.
– В Одес! – прогудів і господар.
Федько збагнув, що він стоїть не так, як належалося б до моменту, досить струнко й бадьоро, тому зразу ж похнюпився, навіть звісив голову, достеменно як Василько.
Чоловік з підстриженими навіщось вусами, що сидів поруч господаря, запалив цигарку й сказав:
– Та хіба ж ви до Одеси дійдете?..
– Треба дійти, бо ми сироти, – мовив Федько. – І нема в нас нікого. А в Одесу живе наш дядько біля моря, Дереза прозивається. Там він ловить оселедці й тараню. Йдемо до нього, може, сиріт не відцурається.
– Еге ж, сироти, – зітхнув чоловік із підстриженими вусами. – Сироти ви…
Господар схилив над столом голову, і його лисина блищала, мов ще одне, хоч і маленьке, сонце. Він щось думав і шкрябав пальцем обрус. Та раптом сіпнувся, глянув на заплакану свою дружину й гримнув на неї:
– А ти чого рюмсаєш! Краще б хлопців нагодувала. Вони ж з дороги, голодні та неприкаяні.
– Ой лишенько! – схопилася жінка й метнулась до хати.
– А ви, хлопці, кличте сюди свого третього товариша, – звернувся до них господар
Федько поклав два пальці на язик і пронизливо свиснув. На поклик підтюпцем, вихляючи хвостом, вайлувато притрюхав Лиско. За столом вибухнув регіт, а господар, обхопивши руками черево, сміявся до сліз.
Хлопців посадовила господиня осторонь за низеньким столиком, їли хлопці борщ, по кусневі м'яса, потім молочну кашу, ще й пиріжки з сметаною. Кілька пиріжків Федько сунув за пазуху. Наївшися, хлопці подякували господарям і всьому товариству. Тоді люди знову заохкали, покректували й вирядили малих мандрівників з важкими торбами від пундиків та пиріжків, нашвидкуруч зібрали їм жменю мідяних грошей, а чоловік з підстриженими вусами дав срібного гривеника.
Перший успіх жебрання Федька так заохотив, що хлопець запропонував Василькові зайти ще до якоїсь хати. Василько відмовився.
Ішлося тепер мандрівникам легше й веселіше.
Хлопці ситі й упевнені, що люди скрізь однакові, такі, як і в їхніх Дешевцях, просящим не відмовлять.
Уже давно хлопці залишили позад себе гостинне село і знову простували м'якою дорогою. І несподівано помітили, що насунулись хмари, заволокли сонце і внедовзі розпанахалось надвоє небо, ударив грім ізахиталась під ногами земля. Хлопці розглядалися навкруги, де б можна від дощу переховатися. Як навмисне, ніде й нічого не видко; прискорили ходу, майже бігли, а зверху вже падали на хлопців великі дощові краплі.
Залопотіло листя кукурудзи, зашелестіли схвильовані вітром хліба, хиталися придорожні полини й трави, ударив грім ще раз, здавалося, не з неба, а знизу, з землі, десь зовсім близько. Посипався дощ густіший і холодніший, і знову загриміло, а блискавки писали небо вздовж і впоперек.
Хлопці бігли щодуху, побачили гайок, що одним кінцем виліз із крутої балки, а під гайком стояли копиці сіна. Підбігши до однієї з копиць, хлопці похапцем висмикували сіно, зробили кубло й повлазили туди, мокрі до кісток, притиснулись один до одного, а зверху на них наліг Лиско. А дощ лив безупинно, вода плюскотіла, грім перекочувався з краю в край неба.
– Доведеться тут ночувати, – сказав Василько.
– Мене дрижаки взяли, – цокотів зубами Федько.
– У теплих краях і дощі теплі, – потішав товариша Василько.
Хлопці вирішили затулитись, ізсунули з себе Лиска, висмикували жмути сіна й зсували ногами до виходу з їхнього барлогу. А Василько ще витягнув навпомацки з торби рядно, натягли деяк на себе, а тоді взялися за підмочені пиріжки та пундики. У кублі швидко потеплішало, хлопці зігрілися й збайдужіли до всього, що діялось над їхнім затишним притулком!
Василька почало хилити на сон, повіки обважніли, голова ввіткнулась у сіно, з руки випав недоїдений пиріжок.
Федькові ж спати не хотілось. На нього напосіли думки, настирливі, як дощ, неугавні.
– Що тепер наші дома роблять? – запитав він чи то Василька, чи то себе самого.
– Сплять, – промовив сонний Василько.
– Ще рано, не сплять, – казав Федько. – А мати, мабуть, турбуються: „Де той шибеник вештається? Голий же, як бубон, а дощ ллє, як з відра. Ти, батьку, провчи його трохи, щоб хвороби не дістав хлопець." А батько й відказують: „Хай вештається, менше хліба поїсть. А хвороба такі хати обминає, де повно дітей."
Чути Федькові, що назовні, над копицею вітер збільшився, свистів настирливо й сумно, а грім уже гримів десь далеко.
– Сьогодні полягають наші без клопоту, – казав Василькові Федько, хоч той міцно спав. – А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заячий пастух», після закриття браузера.