Кемерон Докі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

так вчора тому, що ви були єдиною, кого я на той момент знала. А тепер я знаю багато інших людей. Наприклад, того приємного молодого лікаря, який мене доглядає…

— Надто пізно, Люсіль, — сказала Фібі, потиском руки перериваючи співбесідницю. — Ви вжили вчора дуже вагоме слово: «подруга». Забрати назад ви його не зможете, тож не ухиляйтеся від відповіді. Учора вночі трапилося щось надзвичайне, чи не так? Коли ви побачили портрет Вільяма Ланкастера на стіні у студії своєї матері. Щось таке, що розсердило вас і водночас перелякало. І я хочу, щоб ви розповіли мені — що то було.

— Ви навіть не знаєте, про що питаєте, — заперечила Люсіль.

— Звісно, що не знаю, — щиро визнала Фібі. — Звідки ж мені знати? Але це зовсім не означає, що я не хочу почути відповідь. Люсіль, дозвольте мені зробити те, що зазвичай роблять друзі: дозвольте мені вам допомогти.

Якусь мить Люсіль мовчала, дивлячись на дівчину. Фібі навіть здалося, що вона чує, як літня жінка сперечається сама з собою. Звісно, вона хоче повідати комусь свою таємницю — і не просто хоче, а відчуває у цьому потребу — але їй не дає це зробити звичка до потайливості, що виробилася за довгі роки відлюдництва.

— Дозвольте спочатку про дещо у вас спитати, — нарешті вимовила вона, вдивляючись в обличчя Фібі. — Ви вірите у існування зла, Фібі Холівелл? Справжнього зла, а не того, що показують у кіно та по телевізору? У силу без жалю і без крапельки милосердя, схильну задовольняти власні забаганки будь-якою ціною?

«Мені прекрасно відомо, про що йдеться», — подумала Фібі. Вона ще не зовсім розуміла, що саме відбувалося, сам порядок слів у останньому реченні Люсіль видався їй невипадковим. Люсіль сказала так, як думала. Напевне, їй на власному досвіді довелося переконатися, що то є таке — справжнє зло.

— Узагалі-то вірю, — відповіла Фібі й одразу відчула, як послабла хватка, з якою літня жінка трималася за простирадло — її вразила та впевненість, з якою Фібі промовила ці слова. — До речі, ви вже вдруге вжили це слово, не пояснюючи чому саме. Ви ж знаєте, як кажуть: сказане втретє — то вже заклинання.

— Жодне заклинання нездатне зупинити це зло. Жодне. У тім-то й біда, — відповіла Люсіль Маршалл.

«Може, й нездатне, — подумала Фібі. — Але не слід забувати, що ми — справжні відьми».

— Може, усе ж таки, розкажете, га? Будь ласка, — попросила вона.

На якусь мить Люсіль заплющила очі. Вивільнивши пальці з долонь Фібі, вона затулила обличчя, немов намагаючись сховатися.

— Я вже стара жінка, — сказала вона тихо, але виразно. — Стара і самотня. І ви маєте рацію: я боюся. Інколи мені здається, що я боялася усе життя.

— З першою проблемою я, на жаль, нічим не можу зарадити, — зауважила Фібі й ураз помітила, як ворухнулися пальці Люсіль, бо вона посміхнулася. — Але мені здається, що другу проблему ми вже почали розв’язувати. Бо ви вже не самотні, Люсіль. Ви більше не самотня. Залишається третя — найголовніша проблема: проблема страху.

— Та отож, — мовила Люсіль. Поклавши руки на живіт, вона розплющила очі. Фібі із задоволенням відзначила, що її очі — спокійні та чисті.

— Та отож, — ще раз повторила Люсіль. — Гаразд, люба моя. Я розповім вам те, про що ви бажаєте дізнатися. Я розповім вам історію, що трапилася давним-давно. Не думаю, що ця розповідь зараз щось дасть, але все ж… — Вона замовкла і зробила глибокий вдих. — Гадаю, мені слід розповісти про те, що сталося. Більше того — я мушу про це розповісти, доки ще є час.

— Вам, звичайно ж, відома історія моєї матері та Вільяма Ланкастера? — почала Люсіль.

Зручніше вмостившись на тортурному стільчику за допомогою підкладеної подушки, Фібі обережно кивнула.

— Я знаю те, що прочитала у листах, — відповіла вона. — А також те, про що знають всі.

— Ага! — на обличчі Люсіль з’явилася примара посмішки. — Саме це мені у вас і подобається, Фібі Холівелл. Саме це я відразу відзначила під час нашої першої розмови по телефону: наявність розуму.

— Це помітили не тільки ви, а й деякі інші люди, — зауважила Фібі.

Посмішка Люсіль з примарної перетворилася на справжню. Фібі буквально на власні очі побачила, як внутрішня напруженість облишила тіло міс Маршалл. Рішучість Люсіль та невимушеність Фібі працювали у потрібному напрямку: спонукали Люсіль продовжувати розповідь.

— Щось вам прочитали, а щось — розповіли, — повторила міс Маршалл. — Але, гадаю, ви не здивуєтеся, коли я скажу, що це лише невеличка частина справжньої історії моєї матері. Те, про що я вам зараз розповім, наскільки мені відомо, знає лише одна жива істота, окрім мене.

«Лише одна жива істота, окрім мене, — подумки повторила Фібі. — Що ж, цікаво і незвично було чути з вуст Люсіль саме таку фразу».

— Я уважно вас слухаю. Продовжуйте, будь ласка.

— Про мою матір та Вільяма ви вже знаєте, — повторила Люсіль. — Але в їхній історії було ще двоє людей. Без них все скінчилося б зовсім по-іншому, не знаю тільки — на краще чи на гірше.

— Ще двоє людей?! — вигукнула від несподіванки Фібі.

— Так, — кивнула Люсіль. — Це були Міранда Ненс і Донован Хоуторн.

— Донован Хоуторн… — відлунням озвалася Фібі, аж випростувавшись від несподіванки на своєму незручному стільчику. — Десь я вже чула це ім’я. Стривайте. Він був асистентом Вільяма?

— У вас добра пам’ять, люба моя, — схвально мовила Люсіль Маршалл. — Так, Донован був асистентом Вільяма, але не тільки. Він був набагато більше, аніж просто асистентом. Донован був відданим другом. Вірним послідовником. Правда полягає в тому, що Донован для Вільяма зробив би все, що завгодно. Абсолютно все. Помер би за нього. І навіть убив би заради нього.

— А Міранда Ненс? — поцікавилася Фібі.

— Міранда була молодою художницею. Вона останньою приєдналася до мистецької спільноти, що мешкала у Будинку з фресками, — відповіла Люсіль. — Між нею і моєю матір’ю відразу ж виникла сильна симпатія. І вони відразу ж потоваришували.

На мить вона замовкла, наче кидаючи погляд у минуле і впорядковуючи свої думки.

— Мені здається, — тихо повела далі Люсіль, — що спочатку Вільям та моя мати кохали одне одного віддано і щиро. Навіть дитиною я відчувала силу цього кохання, відчувала щастя моєї матері. І так само я відчувала її любов до мене. Це вам цікаво?

— Дуже, — кивнула Фібі.

— Звісно, так було лише спочатку: коли вони були рівня одне одному і разом працювали над створенням Будинку з фресками. Не думаю, що комусь із них тоді спадало на думку, що попереду на них